Марина Соколян - Вежі та підземелля

не заперечував, але часу в них виявилося більше ніж досить — коли їх нарешті покликали до бенкетного залу, вже починало вечоріти. В палаці запалили світильники та свічки коштовного білого воску, і бенкетна зала заплескала вогнями, наче морське плесо літнього полудня, ясніючи золотом оздоблень і сяйвом прикрас. На підвищенні, в оточенні шанобливої челяді, сидів сам імператор. Його розкішна червона мантія, немовби сяяла зсередини, кидаючи криваві відблиски на лице. Анджа, засліплений і приголомшений, не зміг роздивитися обличчя Юстиніана — йому здавалося, що над червоною порфірою нависає бліда пляма, оздоблена золотом та перлами імператорського вінця. За його лівим плечем, трохи вище, бовваніла ще одна пляма, та цього разу Анджа зміг розгледіти її риси — то був Теодорин вельможний гість, Христо Мілітейський. Вигляд він мав страшенно значущий, втім, зиркнувши на гетеру, магістр оффіцій лукаво підморгнув, за мить знов набувши незворушного виду.

Першим мусив виступати Анджа зі своїми готськими танцями. Переважно цей танок виконували двоє чи троє, але тут на допомогу Теодорі прийшов вигадник Лев, котрий все ж виготовив задуману ним систему дзеркал. Це були дві секції скріплених між собою пластин, котрі встановлювалися одна навпроти одної, аби ловити і множити відображення того, кого замкнено між ними. Щойно Анджу, зодягненого в схематичні «готські» обладунки та озброєного «реквізитом», випхнули вперед, дзеркала підхопили його скособочену від жаху постать, створивши цілу армію страхітних незграбних варварів. Касія і Теодора вийшли наперед, узявшись за тимпани.

Хлопцеві довелося терміново згадувати, чого вчив його Мідяк, підкріплюючи науку товариськими стусанами. Крок вперед, поворот, удар, удар-відповідь, ключичний випад, подільний підріз... зашморг, хай би йому грець, крок назад, удар-плювок, зачіп, поворот і фортель... Швидкість і, звичайно, ритм. Касія і Теодора відбивали його на своїх тимпанах чітко, зважено, спершу — рівномірно, а потім з прискоренням. Кожен, кому не з чужих переказів відомо, що таке поєдинок, знатиме і що таке ритм. Анджа знав. Утім, ці його вправи мало були схожі на танок, з якого боку не глянь — надто вже серйозним і лютим був вираз його неголеного лиця. Він так і не збагнув достоту, що значить «вистава», відтак і нині він не грав. Отож, коли з останнім ударом тимпана він спрямував просто на глядачів свій улюблений випад-колун, який блискавично підхопила його дзеркальна армія, хтось із вартових схопився за зброю, а сам імператор нервово стис бильце престолу долонями.

— О, ці забуті принади примітивних забав! — глузливо промовив магістр оффіцій. — Вражає, чи не так?

І все відразу ж стало на свої місця. Авдиторія полегшено розсміялася, багато хто навіть заплескав у долоні.

Анджа відійшов до стіни, поступаючись місцем дівчатам та поетові, котрі мусили виконати перелицьований Агафієм уривок з «Дігеніса Акріта». Трохи захеканий після свого тріумфального виступу, Анджа пропустив початок вистави. Втім, він уже неоднораз бачив цей уривок на репетиціях, тож йому було нескладно розібрати слова, хоч і нелегко їх зрозуміти.

Історія, вибрана Теодорою, оповідала про те, як герой і драконоборець Дігеніс, одружений з красунею Євдокією, зустрічає амазонку Максімо і вчиняє з нею химерний адюльтер просто на полі бою. Євдокія ображається на героя, і йому, аби довести щирість свого каяття, доводиться тут-таки амазонку і порішити. Відтак усі радіють і прославляють героя. Анджа все ніяк не міг збагнути, що ж тут такого героїчного, і чим, власне, завинила бідолашна Максімо. Особливо ж тяжко було прийняти цю кривду через те, що амазонку грала Теодора і, слід сказати, робила це напрочуд натхненно.

Сьогодні гетера зі Стратегіону була просто приголомшливою. З огляду на те, що роль її передбачала змалювання прекрасної войовниці, Теодора вбрала тісний шкіряний обладунок і спідничку-птерюгес. Втім, схоже було, що обладунок був покликаний не стільки ховати, скільки стратегічно демонструвати граційне тіло амазонки. Саме нині Максімо дізналася, що Дігеніс прийшов до неї на останнє в її житті побачення, дуже прикро вразивши її цим повідомленням. Теодора, обернувшись до імператора, розпочала свою розпачливу промову:

Здолавши дракона, героєм ти став,

Для тебе бринять тимпани!

Своєю свавільно мене ти назвав,

Своєю звитягою п'яний.

Нам ложе подружнє чорна рілля

Багряним заслала тканням;

Хай знову нап'ється сира земля

Багряним рясним узливанням.

Хай скресне іржею, не стрівши броні,

Твій меч, як знаряддя ката!

Здолавши дракона у рівній борні,

Ти змієві рідним став братом!

Уся вона, від маківки до п'ят, пломеніла стражданням та люттю, і, вимовивши останні свої слова, Теодора впала навколішки, підставляючи Дігенісу відкриту шию, немовби для удару. Виконавши цей граційний і безмежно чуттєвий рух, гетера опинилася просто під імператорським престолом, відкривши Юстиніану приголомшливе видовище свого щедрого декольте. Анджа міг би заприсягнутись, імператор аж шию витягнув, аби краще розгледіти запропоноване. Він розумів імператора, ще б пак, у нього самого серце закалатало,