Джордж Мартін - Учта для гайвороння

менших. Ар’я побачила, що деякі з будинків поставлені просто над течіями, перетворюючи їх на криті проходи. Навколо ковзали водою вузькі швидкі човни, зроблені у подобі водяних змій з мальованими головами та піднятими угору хвостами. Ар’я помітила, що в них не веслують, а штовхаються жердинами — човнярі, що стояли коло стерн своїх суден у киреях сірого, брунатного та темно-зеленого, наче мох, забарвлення. Були там і важкі пласкодінні насади, ущент завантажені скринями та барилами, які рухали по два десятки човнярів з жердинами на кожному боці; зустрічалися барвисті плавучі будинки з ліхтарями кольорового скла, оксамитовими запонами та мідними подобами на носі. Високо над протоками та будинками пролягала якась велетенська кам’яна дорога, піднята в повітря на трьох ярусах могутніх арок; вона зникала з очей далеко на півдні у вологому мариві.

— Що то таке? — вказала Ар’я.

— Річка прісної води, — відповів її човняр. — Вона несе питну воду з суходолу через болотяні рівнини та солоні мілини. Добру прісну воду для джерел у місті.

Озирнувшись, Ар’я виявила, що гавань та затока зникли з очей. Попереду обабіч протоки стояли шереги величезних бовванів — поважних кам’яних чоловіків у довгих спижевих шатах, заплямованих послідом морських птахів. Хтось із них тримав у руках книжки, хтось — кинджали, а хтось — молоти. Один у здійнятій руці показував золоту зірку, інший тримав перекинутого кам’яного глека, з якого у протоку стікав нескінченний струмінь води.

— То боги? — запитала Ар’я.

— То дожі, правителі Браавосу, — відповів Юрко. — Острів Богів далі попереду. Онде, бачиш? За шість мостів на правому березі. Ото Храм Місяцеспівців.

Саме його Ар’я побачила ще з затоки — величезну гору сніжно-білого мармуру, увінчану неймовірною сріблястою банею з шибками молочного скла, що зображували всі переміни місяця. Обабіч воріт до храму стояло двійко мармурових дів заввишки з подоби дожів; вони тримали одвірок у подобі місячного серпа.

За цим храмом стояв ще один — червоного каменю, суворий і простий, наче фортеця. Нагорі великої кутастої вежі палав вогонь у залізній жарівниці завширшки дванадцять стоп. Менші вогні охороняли з боків мідні двері до храму.

— Червоні жерці кохаються у вогнях, — розказав Юрко. — Їхній бог — то Господь Світла, червоний Ра-Гльор.

«Знаю.» Ар’я пригадала Тороса Мирійського у шматках старих обладунків на рясі такій вицвілій, що робила свого господаря вже не червоним жерцем, а рожевим. І все-таки його поцілунок повернув князя Беріка до життя після смерті. Вона дивилася, як дім червоного бога спливає їй за спину, і думала, чи не вміють ці браавоські жерці робити те саме.

Наступною показалася велика цегляна споруда, рясно заросла мшеддю. Ар’я подумала була, що то якась купецька комора, але Юрко розповів:

— Це Святий Прихисток, де ми шануємо менших богів, про яких світ уже забув. А ще його кличуть Кублищем.

Між високими пліснявими стінами Прихистку бігла невеличка протока; там Юрко повернув праворуч. Вони проминули темний прохід, знову випливли на світло. З обох боків показалося ще чимало каплиць, храмів та святилищ.

— Я й не знала, що на світі є стільки богів, — мовила Ар’я.

Юрко щось пробурчав. Вони проминули поворот, пройшли під іншим мостом. Ліворуч з’явився скелястий острівець з храмом темно-сірого каменю на верхівці. Храм не мав жодного вікна; з його дверей до накритого пришибу збігав прогін кам’яних сходів.

Юрко загальмував веслами; човен м’яко вдарився у кам’яні стовпи, весляр ухопився за залізне кільце у стіні.

— Тут я тебе залишаю.

Під дахом пришибу лежали тіні. Сходи, що починалися унизу, були круті й високі. Чорний черепичний дах храму кінчався високою гострою верхівкою — так само, як дахи будинків уздовж протоки. Ар’я вкусила губу. «Сиріо приїхав з Браавосу. Напевне, він ходив до цього храму. Сам видирався цими сходинками.» Вона ухопилася за кільце і вилізла з човна на твердий камінь.

— Ти знаєш моє ім’я, — мовив Юрко з човна.

— Юрко Терис.

— Валар дохаеріс.

Він штовхнувся веслом і повільно відплив на глибшу воду. Ар’я дивилася, як він веслує туди, звідки прибув, аж поки не зник у тіні мосту. Коли замовк плескіт весел, вона майже почула биття власного серця… і раптом нібито опинилася деінде — може, з Гендрі у Гаренголі, а може, з Хортом у лісах уздовж Тризубу. «Солька — недолуга дитина, — сказала собі Ар’я. — А я — вовчиця, і не боятимуся.» Вона попестила на щастя руків’я Голки і пірнула у тіні, стрибаючи через дві сходинки, щоб ніхто не смів казати, ніби вона боїться.

Нагорі вона знайшла пару різьблених дерев’яних дверей заввишки у дванадцять стоп. Ліву було зроблено з оберіг-дерева, світлого, наче кістка, праву — з лискучого чорного дерева. Посередині вирізьблено було обличчя місяця: чорне на білому боці, біле на чорному. Його вигляд чомусь нагадав їй про серце-дерево у божегаї Зимосічі. «Двері спостерігають за мною» — подумала Ар’я і негайно штовхнула їх обидві долонями у рукавичках. Але жодна не піддалася. «Мабуть, замки і засуви.»

— Пустіть мене, телепні! — мовила вона. — Я до вас вузьке море перетнула!

Вона стиснула кулак і щосили загупала.

— Мене сюди покликав Якен! Я маю залізну монету! — Ар’я витягла її з гаманця і підняла вище. — Бачите? Валар моргуліс!

Двері нічого не відповіли — просто відчинилися досередини у повній тиші, хоча до них, вочевидь, не торкнулася людська рука. Ар’я ступила крок уперед, потім другий. Двері за нею зачинилися, і на мить вона засліпла. Голка була вже в руці, хоча вона і не пам’ятала, як її витягла.

Уздовж стін горіло кілька свічок, але світла вони давали так мало, що Ар’я не бачила і власних ніг. Хтось десь шепотів, але надто тихо, щоб розчути слова. Хтось інший плакав. Ар’я чула легкі кроки, шурхіт шкіри по каменю, як прочиняють і зачиняють двері. «Вода. Я чую воду.»

Поволі очі звикли до пітьми. Зсередини храм здавався значно більшим, ніж ззовні. Вестероські септи були семикутні, з сімома вівтарями семи богів. Але тут богів було більше, ніж семеро. Їхні боввани стояли уздовж стіни, дебелі та погрозливі. При їхніх ногах блимали червоні свічки — тьмяні, наче віддалені зірки. Найближчою була мармурова жінка заввишки у дванадцять стоп — з її очей текли справжні сльози, наповнюючи миску в її ж руках. За нею на престолі чорного дерева сидів чоловік з левовою головою. З іншого боку дверей став дибки на