Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

кандидата на вбивцю, потім, з такою ж категоричністю — як про жертву підступного маніяка! Я все це читав,, мав можливість порівняти! Ви хотіли, аби поліція знайшла мене біля його тіла! Прекрасний репортаж, дане Навроцький! Ви робите славу на всьому огидному! Заради, цього готові вбивати!

Говорячи так, Кошовий крок за кроком відтіснив газетяра до протилежної стіни. Коли відступати стало вже нема куди, Навроцький міцно притиснувся, розправив плечі, ніби збирався відштовхнутися й піти в контрнаступ. Видихнув, уклавши у крик весь свій відчай:

— Та нікого я не вбивав!

— Всі вбивці так кажуть!

— Мене послухайте! Я дав вам можливість, тепер ваша черга!

— У поліції будете...

— Та лишіть ви ту поліцію! — тепер Навроцький справді подався вперед, поволі відштовхуючи Клима, навіть без страху торкаючись грудьми дула. — Якщо історії дівчат — ваш єдиний доказ, каюся — брехав!

— Щойно сказали...

— А хто відразу зізнається! Самі ось тільки про вбивць казали! Так, я брехав! Вигадав історії усіх чотирьох! Хотів познайомитися лише з останньою, Анною! Бо вона поводилася дивно, мав до неї окремий інтерес. Спершу — один, потім — інший!

Кошовий відступив на крок під натиском Навроцького, намагаючись перетравити водоспад почутого. Револьвера не опускав. Проте правиця все ж трохи здригнулася — ознака непевності.

— Не морочте мені голову своїми інтересами. Поясніть до пуття.

— Хіба ви дасте! Заберіть зброю, пане Кошовий. Під дулом слова не скажу більше.

Трохи подумавши, Клим ступив ще на кілька кроків назад. Озброєна рука повисла вздовж тіла, донизу дулом.

— Слухаю. Але ви вже почали зізнаватися в брехні...

— Це не зовсім брехня, — Навроцький тепер говорив упевнено. — Я нічого не знав про Зосю, Крисюта Юстину, зарізаних маніяком, дозвольте називати його так. Зате в моїх записниках — безліч сповідей інших курвів. Не забувайте, де я працюю і на які теми пишу. Навіть часом користаюся їхніми послугами, аби вислухати в перервах між зляганнями сповіді. Вони, пане Кошовий, називають себе клієнтам, як самі хочуть. Ви впевнені, що Зося за пашпортом була Зосею? Що Крисю батьки хрестили Крисею? Зате повірте мені, дуже мало унікальних історій про себе може розказати кожна з них. Я пишу, пане Кошовий. Я не так журналіст, як літератор. Припустіть, що курви читають газети. Дізнаються звідти історію своєї коліжанки на ім’я, наприклад, Божена чи Марія. Що вони подумають?

— Псевдонім, — вичавив із себе Клим.

— О! — радісно вигукнув Навроцький. — Я можу з голови вигадати якусь курву. Поселити її в апартаментах на тій-таки Городоцькій. Розказати її біографію, присмачивши вигаданими фактами, аби виглядало різноманітно. Мені повірять, пане Кошовий! Хоча б тому, що ні в кого не повернеться язик заявити: це неправда. Звідки читачі газет та споживачі пліток знають, що правда, а що — ні? Правда — лише те, що їм розкажуть! Правда — лише те, що надруковано на шпальті! Правда — те, в що люди хочуть і готові вірити!

— Ви помагаєте їм у цьому?

— Поки читач платить за мої вигадки гроші — так! Тож, шановний пане, ваша теорія щодо мого особистого знайомства з жертвами з метою потім убити летить під три чорти. Повторюю: знати не знав жодної з них.

— Чого поперлися на цвинтар?

— Частина роботи. Звучить цинічно, згоден. Але від мене чекають фінального розділу епопеї з Луканом Різником. Підозрюваний, невинно звинувачений, відпущений, вбитий. Чудова авантурна новела. Сенсація, яка добре продається вроздріб; Хочете — можете вдарити. Але вашим кулаком світ не поміняти.

Тепер Навроцький тримався впевнено й виглядав переможцем двобою.

Він справді ним був.

Прикро, та справедливо.

Смикнулося віко.

Кошовий неквапом, намагаючись зберегти рештки гонору й запалу, заховав револьвер у кишеню пальта. Прокашлявся, далі дивлячись на репортера без приязні.

— Повірю. Проте ви знаєте про мої зв’язки в поліції. Я ваше алібі не перевірю. Комісар Віхура — так.

— Ви хочете розказати все Віхурі?

— Мушу так зробити. Тим більше що наговорив вам тут зайвого про себе.

— Ага, були ж на місці вбивства Лукана! І ховаєтесь...

— Тепер не варто. Якщо мої зізнання допоможуть взяти вас у лещата.

— На біса брати мене у лещата?

Клим промовчав. Відповіді ще не придумав. Йому просто кортіло завдати цинічному писаці хоч якоїсь шкоди. Та Навроцький справді мав чималий досвід: ніби прочитав думки.

— Пане Кошовий, вам кортить потягти мене до криміналу? Я та мої підходи до життя вам не до смаку? Та хіба ви кращий за мене? Не розумієте? Ви ж недарма взялися захищати Луку Різника! Маєте розголосі стали зіркою, набули ваги й авторитету. Теж своєрідний капітал. Ми заробляємо на людському горі, як можемо, — він театрально розвів руками. — Але вас, по очах бачу, розуміння цього не зупинить.

Щоки палали, немов Климові надавали ляпасів. Він не мав, чим відповісти.

— Пропоную угоду, — вів далі Навроцький. — Мені невигідно, аби кримінальна поліція почала вивчати мене, мої минулі дні й ночі. Я взагалі намагаюся не привертати до себе надмірної уваги. Я — це те, що я пишу, пане Кошовий. Тому — давайте домовлятися.

— Нема про що, — вичавив Клим, тут же спитавши: — Власне, про що домовлятися?

— Ми з вами забуваємо про нашу прикру зустріч та розмову. За бажанням можемо спілкуватися далі. Не заперечуватиму, ви мені цікаві. Та поліцією ви мене не цькуєте. Навзаєм ділюся з вами відомостями про четверту жертву Різника, назвемо його так.

— Анну? — уточнив Кошовий.

— Так вона себе називала. Вона зацікавила мене окремо, незалежно від жахіть на Городоцькій.

— Чим саме?

— У мене є знайомі серед курвів. Просто знайомі, не думайте. Інформатори, як у поліцаїв. Навідувався до них, коли писав про чергову жертву, Юстину.

— Наймолодшу.

— Ви все знаєте, — скривив Навроцький кутик рота. — Так, вік мав стати вишенькою, родзинкою, іншою смакотою мого репортажу.

— Ви присмачили.

— Отож. Так само вигадка. Хіба я мало бачив молоденьких повій чи чув про них? Не про неї мова, пане Кошовий. Завітав у той час на Городоцьку, вирішили прогулятися під ручку зі знайомою. Іноді з курвами можна просто шпацерувати.

— Здалеку заходите, пане Навроцький.

— Уже близько. Приятелька показала мені на вулиці ту дівчину, Анну. Нічого особливого. Без задньої думки. Мовляв, ось іще одна провінціалка приїхала на заробітки перед святами. Маю гарну зорову пам’ять, пане Кошовий. Тому