Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

Незабаром Клим переконався: його стривожений візник таки мав досвід спілкування з криміналом. Навіть напевне виконував час від часу доручення й забаганки, бо стежив вправно й грамотно. Там, де один візник легко міг помітити підозрілі маневри іншого, Місько тримався так, що переслідування не кидалося в очі. Більше того — здивував Кошового поясненням:

— Бачу, куди кумпель поїде. Мо’ обженемо?

— Що це дасть? — поцікавився Клим.

— Нічо, — в тон йому відповів візник. — Поїдемо скоро. Випередимо. Там десь попереду я стану, ніби вже висадив пасажира й чекаю далі. Коли вони проїдуть, ми Собі рушимо далі назирці.

Так Кошовий остаточно переконався: сів до того, до кого треба. Практику стеження його випадковий знайомий мав, і то чималу.

Хитрість удалася, далі рухалися без особливих пригод. Тим більше що Клим досить скоро зрозумів, куди прямує Навроцький. Його завезли в середмістя, де він вискочив біля одного з нових будинків на Зеленій[42]. З відстані, на якій вони трималися, Кошовий побачив, до якої брами збирається зайти газетяр. Наказав зупинитися, тицьнув вправному Міськові купюру, яку, не дивлячись, вивудив із портмоне.

— Файно подєкував! — вигукнув той. — Пан же скаже, кому слід...

— Пан усе скаже, — запевнив Клим.

— Та як треба, мене завше знайдете там, де нині.

— Побачимо.

Втративши до візника всякий інтерес, Клим поспішив туди, де вже зник із очей Навроцький. Вистачило півкорони, аби дізнатися в двірника, яке помешкання займає пан доктор — чомусь його називали тут саме так. Знайшовши потрібні двері на третьому поверсі, видихнув, відкидаючи всякі сумніви, й постукав.

Спершу — кісточками пальців.

Відразу ж — кулаком, сильніше.

Навроцький відчинив, і Кошовий побачив: пожилець не встиг роздягнутися, навіть капелюха не зняв. В очах — не подив, а неприхована цікавість. Навіть ще більший азарт, ніж у Клима — або той миттю заразив газетяра своїм.

— Я вас знаю, — сказав Навроцький. — Бачив сьогодні на цвинтарі.

— Я вас бачив там само, — процідив Клим. — Дозвольте зайти.

Ступив через поріг, не чекаючи відповіді, причинив двері за собою, для певності вперся об них спиною. Тепер міг розгледіти Навроцького зблизька й не побачив нічого прикметного. Середній зріст, на вигляд — його ровесник. Якщо різниця й може бути, то років на два-три більше або менше. Вусів не носив, та голив лише під носом: щоки й підборіддя вкривала сіра щетина щонайменше добової давнини. Ліву щоку колись побила віспа, посередині лишилося кілька рівчачків неправильної форми, але виду не псували. Навпаки, додавали газетяру вигляду бувалого в бувальцях, а отже — надійного.

— Я не дозволяв, — мовив Навроцький.

— Збиралися вигнати?

— Ні.

— То в чому справа?

Повернувшись до дверей, Кошовий спершу повернув ключ у замку на два оберти, а потім начепив ще й ланцюжка. Господар стежив за його маневрами вже без цікавості, тривожно. Очі бігали, й Кошовий зрозумів: шукає, чим зможе в разі чого захищатися.

— Нема часу на довгі розмови, позбавлені сенсу, — відчеканив він. — Ви дуже добре інформовані про справу Різника з Городоцької. Ви й породили це чудовисько Франкенштайна[43].

— Так, він монстр, — легко погодився Навроцький. — Але, на жаль, не прояв моєї фантазії. Ось ви згадали монстра, зшитого Франкенштайном із шматків мертвої плоті. Повірте мені, наш Різник — живісінький, цілком матеріальна істота.

— То де ж він?

Від несподіванки Навроцький завмер із розкритим ротом.

— Хто він? — вів далі Кошовий, задоволений ефектом. — Пане Навроцький, ви найкраще з усіх описали його злочини та його жертв. Так, ніби були там. І чому — ніби? Ви ж були. Не кажіть, що я помиляюся.

— Ви...

— Мовчати!

Гаркнувши, Клим витяг револьвер.

Зараз Кошовий пішов ва-банк.

Чудово розумів це й подумки лаяв себе останніми словами за нестриманість. Міг же спершу розвідати все, зібрати більше інформації про підозрюваного, навіть підключивши до цього злодіїв з компанії Тими. Ті радо б допомагали. Потім — аналіз, зваження всіх «за» й «проти» і аж тоді — висновки та прийняття рішень. Усе зіпсувала саме поява репортера на кладовищі, виклична й нахабна.

Клим міг би переварити й це.

Але записник у його руках — то вже занадто.

Він ступив до Навроцького, наставив дуло, націливши в груди. Той, не чекаючи наказу, поволі почав піднімати руки догори.

— Ані руш! — це Кошовий виплюнув. — Нема часу й бажання на порожні розмови з вами. Дівчата, всі зарізані дівчата, не чинили опору вбивці. Вони знали його. Він навряд чи ходив до них постійно, як клієнт. Бо ви ж самі у своїх репортажах наголошували: жертви вдягнені, одяг не ушкоджений. Враження, ніби вбивця прийшов на товариську розмову. І разом із тим всі вбиті дівчата вами дуже добре описані! Ви знали історію кожної, Навроцький! Вигадали?

— Правдиво! Все правдиво! Брехати — не моя робота, я не пишу бульварних романів!

— Зате збільшуєте прибутки бульварним газетам! І собі заразом! Ви себе виказали цими деталями, Навроцький!

— Та як-то — виказав!

Клим підступив ще ближче.

— Подробиці, ті самі подробиці. Ви входили в довіру до дівчат. У вас дуже добре виходить, ви ж давно досліджуєте звичаї міського дна. Ви маєте досвід спілкування саме з такою публікою, яка не буде вас боятися. Ви вмієте входити в довіру. Це згубило вже чотирьох дівчат! І нещасного Луку Різника!

На нього працював ефект несподіванки.

Одного разу це вже допомогло, в клубі «Доміно». Тоді, шукаючи вбивцю Агнелі Радомської, Клим вийшов на слід таємного брудного притону для забав міської аристократії. Проти — статус, репутація й досвід Навроцького. Багато років варячись у казані львівського дна, газетяр напевне переживав усяке. Побачити наставлене на себе дуло чи відчути лезо ножа під боком там завиграшки. Хто-хто, а Кошовий знав це. Настрашити револьвером тертого книша, звиклого крутитися вугром, не так просто, як міського жигало, дамського улюбленця.

Але ва-банк — то ва-банк.

— Зараз ми підемо в поліцію, — просичав Клим у лице Навроцькому. — Ви стежили за мною. Фіксували кожен крок. Робили гроші та славу, описуючи не лише собі діяння на Городоцькій, а й мої успіхи у протистоянні з вами! Ви послали мені привіт, убивши Лукана! Вам удалося заманити його, бо хлопчина довіряв вам! Адже ви писали про нього в газеті спершу як про