Володимир Галайчук - Українська міфологія

— «Купила дом, увійшла, перехрестилась і кажу: «Ну, домовик, ти ж мене не займай, я з тобою буду ладити…»[648]

— «В хату нову то треба вечором перебиратиса. То моя свекруха казала, шо зайдіте і кажіте: «Добрий вечор, господар хати, дозвольте в хату поселитися» (три рази). І на покуті положити хлібину на рушнику і цукерков чи праніков на стіл. То на один куточок на покуті — хліб, а на другий — цукерков чи праніков. Хлібина та не начатая переночує, а тоді з’їдали. Куру поперед себе пускали. Ті праніки, то не викидали ні свиням, нічо, а тіко на другий день давали пташкам, шоб подзьобáли. […] Казав ше мій дід чи прадід, шо домовик любить тепло. Він завжди чи за піччю, чи пуд піччю, отаке. Його нихто не бачив. Я скільки знаю, — і в моєї баби, і в матер, — то вони все про домовика добрим словом обзивалис. То він в кажний хати має бути. То як хозяєва переселяюця, то і він йде з їми».[649]

— «Сестра казала, шо треба сказати: «Хадзяїну, приймай гостей у хату», — і вони переселилися, і добре було все».[650]

Запрошування домовика на нове помешкання було дуже бажаним, про що свідчить така бувальщина: «Виходила замуж за другого, і вона свого домовика там не оставила, де жила, і його сюди не забрала. Вон сам прийшов, і розсердився на її, шо вона даже в своїй хаті не ночувала. («А як забирали?» — В. Г.) Ну, як кудись ідеш сам, то кажеш: «Ходім уже зі мною» або «Оставайсь собі з богом і живи». А вона не забрала і, каже, як лягаю спать, часов в дев’ять-десять як начне вже стукать, шаркать ложками — коси на голові встають. А потом приводила бабок — шептали, обсипали відуном хату, і ще й священним відуном, на Маковея святили».[651]

У наш час до відомостей про домовика ставляться переважно скептично: «Але хто його бачив, того домовика? То тілько така легенда йде, от як ото ті відьми, і русалки, і всяке таке».[652] Водночас донині притаманна українцям віра в те, що як комусь «не ведеться» — то ніби «домовик не прияє в хати».[653] Показовим, зокрема, можна вважати повір’я зі Славутщини: «Як построїм хату і як нема домовика, то нема й життя. Він в кожній хаті повинен бути».[654]

Годованець

Назви. Одним із найбільш популярних персонажів української демонології є різновид домашніх духів, відомий у спеціалізованій літературі як «дух-збагачувач», чи «домашній чорт». У народі його зазвичай називають годованцем. Унаслідок ототожнення з чортом побутують ще й такі назви, як чорт, нечиста сила, нечистий, біда, бізі, обіжа, дідько, дітко, дідко, ґідько, дідýх, діявол, злий дух, злий, моцейник; той, моци би не мав та ін.

Слід усе ж відзначити, що ототожнюють цих двох істот далеко не завжди: «Той, шо він вигодований, — то інакше. А то — дітко, чорт, — казали».[655] Тож побутує й низка с пецифічних назв, які виражають ті чи ті характеристики саме цього персонажа. У назвах годóванець, гоудóванець, гудóванець, гоудóваний чи хóванець, виховáнок, плеканчик закладена інформація про походження. Назви допомíжник, помічник, помóчнік, пастушок, щасливець окреслють функції. У назвах домашній; той, шо на горіщи; той, шо за платвов сидит; підхалупник, зáсідич, засідáч відображено локалізацію. Назва той, шо солі не їсть вказує на його вподобання.

Особливо цікавими є відантропонімні назви, зокрема мілько, микита, михаськó, федьó, малий федьó, фéдько, петрусь, юрко, юзик, іванцьó, антипко та ін. (Водночас трапляються й думки, що «Федьо — то чорт. То не гудованець».[656]) Домашнього духа могли називати за ім’ям його господаря: «Юрко, бо в Юрка диявол був, то казали, шо то юрко».[657]

Нерідко домашнього духа в одному й тому ж селі називають по-різному: «Та то казали, шо то зáсідич, той дух. […] То казали і годованець, і зáсідич, і федьó»;[658]«то казали годованець, засідáч (бо він десь сидів там)».[659]

Відома на теренах, де побутують уявлення про годованця, і назва «домовик», хоча чим ближче до Карпат, тим частіше місцеві жителі констатують її нехарактерність:

— «Домовик, то я на сході чую, що домовик. В нас казали — злий дух, дідько».[660]

— «В нас таких нема, то більше на сході».[661]

— «Домовик — то я читала по газетах. Мілько, диявол».[662]

— «Вперед казали — годованець. [Домовик] — то русскі кажут».[663]

— «Домовик старші люди не казали».[664]

Низку назв (як і безпосередню характеристику) духа-збагачувача з Бойківщини зафіксувала Н. Войтович (Левкович),[665] з Опілля — Б. Кузьмінська.[666]

Походження. Годованець міг завестися в хаті, якщо її побудували на «нечистому місці»; можна було й купити помешкання, де його колись «вигодували»:

— «Є такі хати, шо людина має в домі якогось духа, чорта. То є не кождий. То є такі єдиниці, шо є такі пляци нечисті, шо там воно було і там воно годувалося. […] То на таких пляцах не можна будувати, потому шо там могло воно пошкодити, помішати. А на новому пляцу можете ставити скілько хочете».[667]

— «То як пляц нечистий, там хтось його був вигодував, а побудували хату там, то він і шкодив».[668]

— «То є годованець, шо то собі вигодує. [А буває, що] може поставити на тім пляцу хату, а [то ще], може, хтозна коли його там вигодували. Но не вигнали — і всьо, і так і стоїть там той годованець і робить бізнес».[669]

Попри це, є кілька варіантів походження (набуття) годованця. Згідно з одним із них, домашній чорт походить від душ померлих неохрещеними дітей:

— «Як дівка чи хто вержуть дитину некщену, шо воно не мало хреста, та з нього був годованець».[670]

— «Годованець звідки береться? Тому шо там є якийсь змíток, вóкидок. Той викидок дівчина чи жінка ни ховала на цвинтарі, а вона його десь там притаїла дома, десь закопала біля будинку, аби родичі не знали. Ото й воно нехрищéне, людина, а воно нехрищене, і з того і пошов годованець, пішла нечиста сила».[671]

— «То ті вборти ховали, де могла запхати. («І що на тім місці потім було?» — В. Г.) Та біда. То воно годуєця