Володимир Галайчук - Українська міфологія

кажний раз, і їсти ж є».[622] Зокрема, домовик може спожити страву, яку забули посолити: «Ну та домовик — ну то то був в Кучера, то во в Вовка. І як справлєли Натали весіллє́, і наробили всьогó, і наробили гречаників, а забули баби посолити. Рано приходіт — гречаників нема ни є́дного. І кажут до того Вовка (ну бо то Вовк його називали) — ви кажете, шо ви не маєте того лихого — а во — з’їв всі».[623]

У районах, де образи домовика і чорта були дуже близькими в народному сприйнятті, домашній дух самою лише стравою на подяку за свої послуги нібито не обмежувався. Спорадично побутувало переконання, що хата, де є домовик, рано чи пізно стає пусткою, адже він вимагає людської «жертви»: забирає дітей, жінку, а зрештою й самого господаря. При цьому люди або накладали на себе руки, або принаймні помирали не в ліжку, а десь під плотом, бо ж їхня душа вже належала «нечистому»:

— «Там так: господар вмер за плотом, господиня стара вмерла в бараболях, в хаті — нє. Ну, він задушив там, і всьо. То він їм помагав, але вже прийшло те врем’я, шо вже треба [розраховуватись]».[624]

— «Але во — хата скапаралася, і жінка вмерла, і діти вимерли, і він вмер, і нема нікого».[625]

— «Він знався з домовиком. Але він (домовик — В. Г.) в нього забирав жертви. Забирав діти, жінку забрав їму…»[626]

— «Казали, шо є домовик. По господарству помагає, але він душу бере. Якісь роки вибуде і бере душу. Але не допусте нікого такого, шоб хтось шось крав».[627]

— «Казали, шо в нас тамо коло церкви, в тій хаті був такий господар, мав два сини чи три, і казали, шо він мав там того, шо навіть їден син там повісився, та казали, шо то постаравсі злий».[628]

— «Той Вовк сі повісив. Його той домовик повісив (в нас казали — фéдик)».[629]

— «Його не купити. Він забирає душу хазяїна. Домовику не давали їсти, але кожного року давали дань — чи худобу, чи дитину, бо інакше господаря замучит».[630]

— «Той знахор мав нечистого в корчих — чорта, і тому нечистому віддає когось із родини».[631]

Запрошення домовика. Уявлення про домашнього духа як про охоронця добробуту родини тісно переплітаються з багатьма діями будівельної обрядовості, так само покликаними гарантувати благополуччя родини й господарства.[632] Зокрема, найвиразніша участь домовика в ритуалі так званої «перехідщини».

Переселяючись зі старої хати в нову, домовика могли й не запрошувати, вважаючи, що він перейде сам:

— «Домовік, якшо ти добрий хазяїн, то він сам переходить».[633]

— «Вун сам приходить. Хазяйнув ізлюбить і приходить».[634]

— «[Він сам] переходит за тобов до нової хати».[635]

— «Як переходили в нову хату, його не запрошували. Вин сам перейде за хазяями».[636]

— «Він, в’обше-то, в кожній хаті є. Він в кожній хаті повинен бути. Даже закладають хату, і каже, шо домовика мусимо перевести в хату. Він сам приходить, но він не даєцця знати. Ніхто його не приглашає, він сам переходить, но ніхто його не бачить».[637]

Існувало й спеціальне запрошення для домашнього духа. Робили це по-різному:

1. У старій хаті клали на верхній черінь печі хліб і сіль, загорнуті в рушник, руками тричі торкалися припічка й казали: «Домовик, тут тобі не місто, я вибираюся. Ходім за мною. Де я, там і ти».[638]

2. «У старій хаті топили пєч. Збирали жарок в горщик і несли на ноч в нову хату. При цьому приглашають домовика: «Дєдушку, дєдушку! Просимо переходити у нове селище».[639]

3. Господар казав: «Домовик-домовик, пішли з нами в нову хату», — і за волоки затягував у нову хату постоли.[640] Кидали поперед себе (або на фіру, що перевозила речі) старого черевика й казали: «Батюшка домовік, ходім з намі». Другого черевика лишали в старій хаті «на хаті» (на горищі). Якщо «домовік» не пішов на нове місце — «то вун тоже не босий» залишався.[641] Просили: «Батюшка домовой, ходім з нами», — і підносили старий чобіт, щоб і домовик міг перейти.[642] Згодитися для такого запрошення міг навіть валянок: «Мóя донька казала, шо була там з дівчинов вчила сі, та й дівчина казала, шо в них є домовик. І вони з сеї хати перебирали сі десь в инчу кватирю. І каже — плаче. Плаче, і нема нікого — плаче хтось. А мама мóя, каже, взє́ла валінок та й кинула, каже: «На, залазь у валінок та й пýйдеш з нами». І, каже, всьо — втихло. То вони в Заліщиках вчили сі на швеї».[643]

4. Залишаючи стару хату, обертали віника руків’ям донизу й запрошували домовика в нове помешкання: «Балакали, шо домовик це… то як мóго чоловіка родичка, да булá десь, виселили її, так як в евакувацию тоді висилали, то булá в їх така стара, вони ше приїхали тоді з Луганска, з Донбасу приїхали, так як тоді казали. То це вона — мóго дєда сестра двоюрíдня, то каже, як ми вибіралиса звидти, з Донбасу, а тая баба їхня була така вже, ну, в’обшем, вона й людям помагала шось по якіхось слабостях, то ми як виїжджали, то баба замела хату віником і пуставила віника не так, а догори, і сказала, шо ходи, домовий, з нами. (Це баба звідси була, а потім їх виселили, а потім вже вони знов поверталися сюди, то вона ше приїхала, ця баба, сюди.) І як вона сказала це, шо ходи, домовий, з нами, то в печі ([а там] шось горіло, чи солома, чи шо), то той жар, попел, став такою кучою. Так вона росказувала, а чи воно правда, то я не знаю».[644]

5. Просто запрошували домовика із собою без жодних ритуальних дій:

— «Як переселяюца в другу хату, то кажут на його: «Хазяїн мой, пашлі за мной». А як хазяїн пуйде в другý квартиру, а його покине, то вже він там шкодить».[645]

— «Я в больнóці чула: як входиш у хату, то треба його просить: «Домовик домовой, чи ти схочеш жить ізо мной?»[646]

Певні ритуальні дії, адресовані домовикові, треба було виконати й у новому помешканні. Під час входин господар, впускаючи на ніч у нову хату кота й півня, приказував: «Хазяїн-батюшка, хазяйка-матушка,