Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

за десять ми з хлопцями опинилися на Банковій, підійти до лінії зіткнень було вже дуже важко. Фотокореспонденти гронами висли на воротах підворіть, на ліхтарях, намагаючись фільмувати те, що відбувалося на передовій.

З одного боку невпинне і безкрає людське море, а з іншого – грейдер, що насувається у бік міліцейського кордону. Летить перший шмат бруківки, час від часу вибухають поодинокі газові та світло-шумові гранати. Народ у паніці відступає. Газ несе вулицею, у горлі пече вогнем, очі ріже.

– Перцевий газ, – авторитетно каже хтось поруч.

Сашко Положинський намагається зупинити грейдер. Кричить:

– Не піддавайтеся на провокації!

Народ розлючений. Ніхто не розуміє, що відбувається.

Раптом біля входу до Спілки письменників з’являється Дмитро Корчинський, спираючись на паличку.

– Пане Дмитре, що з вами?

– Застудив сєдаліщний нерв.

– Що тут коїться?

– Та нічого не коїться, все нормально. Штурмуємо адміністрацію президента.

– Хто штурмує?

Він загадково усміхається і зникає у натовпі. Натомість серед мітингувальників з’являється Порошенко, якого з Майдану делегували залагодити ситуацію. У супроводі охорони пре у бік грейдера: «Не піддавайтеся на провокації!» Але народ не слухає. Гамір. Вигуки: «Геть запроданців! Ганьба! Ганьба!» Порошенка стягують з грейдера.

До ВВешників, що формують першу лінію силовиків, раз у раз підбігають хлопці в балаклавах і намагаються вдарити їх дерев’яними кийками чи просто ногами. Кричать: «Смерть беркутні!» ВВешники, зчепившись руками, тримають лаву. За прозорими забралами шоломів – молоді налякані обличчя. На передову виставили солдатів-строковиків. Беркутня ховається за їхніми спинами.

Суцільне море шоломів розливається біля центрального входу до адміністрації президента. Там же – купа автозаків. Звідти раз у раз на передову вирушають зграйки покидьків у погонах, аби жбурнути у натовп світло-шумову чи газову гранату. Народ їх зустрічає бруківкою. Перекидають через голови строковиків, які волею командирів опинилися на передньому краї.

Це просто верх толерантності й організованості. О великий український народе! О велика українська самоорганізована анархіє! Навіть в екстремальній ситуації, збуджені, налиті адреналіном вуличні воїни не втрачають холодного розуму і схильності до зважених дій. Ворог – то не просто людина у шоломі та міліцейському бойовому однострої. Ворог – то людина з шевроном «Беркут» на правому рукаві. Це той, хто позавчора вночі бив беззахисних студентів. У народу немає бажання пустити кров абикому. Їм потрібні конкретні злочинці, що втілюють державний апарат насильства. І ця цілеспрямованість, це адресне бажання помсти, це розуміння ситуації – вражає! Кволі селюки-гречкосії, аморфна, занурена у свої айфони молодь, спита інтелігенція, цинічна буржуазія, розніжені митці – раптом відчули присмак справжнього бою.

Тоді на Банковій народжувалася нова українська ідентичність, поставав новий герой. На Майдані за нашими спинами стояв мільйон народу і слухав промови вождів. Пасіонарії ж, ті, кого допіру вважали провокаторами й екстремістами, усі були тут. Це вже потім буде війна з Росією та наближення Третьої світової. Але каталізатором усіх тих світових геополітичних зрушень стали події на Банковій, де молода українська нація вперше показала зуби. І тоді ми всі в буквальному сенсі цього слова опинилися всередині підручника історії.

Гранати продовжують вибухати, газ несе вулицею. Стіни високих будинків утворюють луну, що в десятки разів підсилює звуковий ефект. Але народ уже навчився присідати і прикривати обличчя хустками, серветками, шарфами. «Швидко усьому вчиться наш народ!» – з радістю констатую я цей факт, зайнявши вигідну спостережну позицію на парапеті паркану Спілки письменників. «Привіт, друже!» – махаю рукою знайомому фотографу Сашку Заклецькому, що, раз у раз підбираючись до передової, робить знімки в гущині бою.

Серед натовпу з’являється Кличко. «Не піддавайтеся на провокації!» – гукає у мегафон. Але все дарма. Керманичі не викликають довіри, заважають, дратують. Натовп їх витісняє.

Грейдер зупинено. Людей у спортивних шоломах та балаклавах досить багато. У вікнах довколишніх будинків купи фотокореспондентів та телевізійних камер.

Беркутня кидає ще пару гранат. Хлопці у балаклавах активізуються і намагаються поцілити у них виламаним з бруківки камінням. На передову висувається отой знаменитий «скорпіон» – хлопець із металевим ланцюгом у руках, який починає гамселити по шоломах ВВешників.

– Провокатори! Провокатори! – чути в натовпі.

– Так їх! Мочи сук! – під’юджує хлопців народ.

Хлоп! Хлоп! – вибухають гранати. Натовп відступає.

– Присідайте! Присідайте!

Газ стелиться щільною хмарою, але внизу можна дихати.

– Дихайте крізь тканину…, краще змочити. Ось вода…

Хтось випорпує з рюкзаків пляшки з водою, хтось медичні маски, а хтось справжні респіратори. Якийсь молодий хлопець, замотавши обличчя зеленою арафаткою, вихоплює з кишені балончик із білою фарбою, підбігає до першої лінії зіткнення і розпилює фарбу прямо на прозорі забрала бійців. ВВешники збивають його з ніг і намагаються накрити чоботом. Отримавши потужний удар у голову, хлопець відповзає убік і зникає серед ніг протестувальників.

Футбольні фанати запалюють фаєр, кидають у бік ментів. Хтось такий самий фаєр кидає у підворіття, забране металевими ґратами, на яких висять фотокори. Підворіття освітлюється неземним, якимось пекельним полум’ям.

І раптом вогняні спалахи. Один! Другий! Коктейлі Молотова лягають просто під ноги правоохоронців! Натовп видихає: а-а-а! Оплески, крики «Пали гадів!».

Це перші коктейлі, які я бачу у своєму житті. Вони лягають на асфальт довгими помаранчевими пасмами, куряться чорною кіптявою. «Це війна!» – каже хтось поруч.

Ще близько півгодини триває квола позиційна боротьба, а потім силовики наважуються на атаку. Ряди ВВешників розкриваються, випускаючи у натовп осатанілу від запаху крові кримську та донецьку беркутню. Люди падають на асфальт, хапаючись за розбиті голови, притискаючи до тулубів понівечені кінцівки. Когось уже тягнуть до автозаків. Журналістів і фотокорів луплять нарівні з усіма.

Я зістрибую з парапету, якось невдало підвертаю ногу, падаю на асфальт, хапаючись руками за повітря і чиїсь плечі, намагаюся підвестися, але хтось налітає на мене ззаду, перечіпляється і теж летить шкереберть. Я знову намагаюся звестися на ноги, стаю навпочіпки, але на спину навалюється важкий мішок з лівером та кістками і міцно притискає до землі. Кричить у вухо запахом легкого перегару: «Їбать-копать, це пиздець! Вставай, вставай!» Щока торкається асфальту. Він здається настільки гарячим, що я, наче обпечений, відсмикую голову і бачу пробігаючі повз зелені кросівки «Нью Беленс», а потім чорні масні солдатські берці.

– Сука, сука! – кричить хтось над вухом, і мені прямо в обличчя бризкає тепла рідина.

Я рефлекторно протираю очі, й долоня робиться червоною від крові. Озираюся. Наді мною, прикриваючись рукою, напівсидить товстий чоловік у темно-синій куртці, намагаючись ногами відбитися від здоровезного беркутівця у якихось химерних, натертих до блиску казкових обладунках. Беркутівець гамселить його кийком по голові – все обличчя заюшене кров’ю, яка від ударів бризкає навсібіч.

У ту мить я втрачаю відчуття реальності, дивним