Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

— Видри, — пролунав той же мертвий голос.

Ерлі розреготався.

— Що ж, я буду чекати його там, — сказав він, і пальці у нього на ногах перетворилися в жовтуваті орлині кігті, а руки — в широкі потужні крила. Орел злетів у повітря і полетів на північний схід, легко долаючи опір вітру.

Винюхувач потягнув носом, зітхнув і знехотя пішов за ним. У нього за спиною в селі догорав будинок, плакали діти, а жінки вигукували прокльони вслід відлітаючому орлу.

Небезпека будь-якої спроби зробити добру справу полягає в тому, що розум плутає дві речі: бажання зробити щось хороше і бажання зробити щось добре.

Втім, зовсім не про це думала видра, коли швидко пливла геть по річці Теннаве. Вона взагалі майже ні про що не думала, крім того, з якою швидкістю і в якому напрямку їй потрібно плисти, і насолоджувалася солодким смаком річкової води і чудовим відчуттям спритності власних рухів. Зате саме про спробу здійснити добро думав сам Медрі, коли сидів за столом у будинку своєї бабусі в Ендлейні і розмовляв з матір'ю і сестрою — перед тим як двері різко відчинилися і на порозі з'явилася жахлива світла фігура.

Медрі з'явився на острів Хавнор, думаючи, що, оскільки сам він не бажає нікому зла, то і йому ніхто ніякого зла не заподіє. Він уже заподіяв досить зла: ті нещасні чоловіки, жінки і діти померли через нього. І померли в страшних муках, спалені заживо. З'явившись в гості до матері і сестри, він піддав їх жахливій небезпеці; небезпека загрожувала і йому самому, а через нього — і острову Рок. Якби Ерлі (Медрі було відомо тільки це ім'я і погана репутація його власника, але знайомий з ним він не був) спіймав його і ВИКОРИСТАВ — а за чутками, він використовував інших людей так, що їх душі перетворювалися в порожні мішки, — то всі жителі Рока могли опинитися у владі цього чарівника, ставши легкою здобиччю флоту і армії, якими, по суті, командував він, а не Лозен. І вийшло б, що саме він, Медрі, зрадив Рок, підпорядкувавши його Хавнору — в точності як той чарівник, імені якого вони ніколи не вимовляли вголос, який колись зрадницьки підпорядкував Рок Уотхорту. Можливо, втім, що той чарівник теж вважав, що не здатний нікому заподіяти ніякого зла.

І Медрі якраз обмірковував те, як би йому скоріше і непомітно забратися з Хавнора, коли на порозі їх будинку виник Ерлі.

А тепер, в образі видри, він думав тільки про те, що хотів би видрою залишитися, і завжди бути видрою, завжди плавати в цій солодкій коричневій живій воді, в якій для видри немає смерті, а одне лише нескінченне життя і щастя. Але у цієї маленької видри були, на жаль, людська душа і людський розум, а тому в закруті річки поблизу Самора їй довелося вилізти на слизький глинистий берег, і через мить там вже сидів навпочіпки, тремтячи від холоду, звичайнісінький чоловік.

Ну, і куди далі? Навіщо, власне, він приплив сюди?

Про це він якось не подумав. Він прийняв той вигляд, який міг прийняти найшвидше, і, як будь-яка видра, кинувся в річку і поплив. Але лише в своєму справжньому обличчі він був здатний думати по-людськи, ховатися від ворогів, щось вирішувати, діяти, як діє людина — або, точніше, як чарівник, знаючи, що інший могутній чарівник полює на нього.

Він розумів, що з Ерлі йому не впоратися. Для того щоб зупинити дію того першого сполучного закляття, йому довелося використати всю свою магічну силу без залишку. Уміння створювати ілюзії і змінювати обличчя були єдиними його козирями в цій грі. Якщо він знову зіткнеться з Ерлі лицем до лиця, то, цілком можливо, буде знищений. І разом з ним буде знищений Рок. І Школа. І Елеаль, його кохана. І Вейл, і Ворон, і Дорі — всі, до останнього, і фонтан у внутрішньому дворику, викладений білими плитами, і юний ясен біля фонтану… І тільки Гай вистоїть. І ще зелений Пагорб, мовчазний і непохитний. Він почув слова Елеаль: «Вся справжня магія, всі стародавні сили мають один спільний корінь».

Медрі озирнувся. Це був той же схил пагорба над струмком, куди він привів колись Тінарала — і Анеб, подумки відчуваючи її присутність. Он там, буквально за два кроки, той шрам на поверхні землі, та печатка, яку ще не приховали зелені трави літа.

— О, Мати-земля, — сказав він, стоячи на колінах, — відкрийся, впусти мене!

Він поклав руки на той шрам, але в руках його більше не було сили.

— Впусти мене, Мати-земля! — прошепотів він на тій мові, яка була настільки ж давньою, як і пагорб. І раптом земля здригнулася і злегка прочинила свою вже затягнуту рану.

Медрі почув над головою пронизливий крик орла. Він підхопився і кинувся в темряву.

Орел спускався, кружляючи над долиною і випускаючи пронизливі крики; він довго кружляв і кружляв над пагорбом, над ростучими вздовж річки вербами в пошуках своєї жертви, але все було марно, і в підсумку він, злий і втомлений, полетів в тому ж напрямку, звідки з'явився.

Минуло ще якийсь час, і вже ближче до вечора на той же пагорб приперся нарешті старий Винюхувач. Він раз у раз зупинявся, принюхувався, потім присів на землю біля шраму на поверхні землі, заодно даючи відпочити втомленим ногам, і став уважно оглядати землю в тому місці, де валялися грудки свіжої вологої глини і була прим'ята трава. Винюхувач погладив траву, ніби випрямляючи її, потім встав, підійшов до річки і в тіні під вербами із задоволенням напився чистої прохолодної коричнюватої води, а потім вирушив назад, до шахт.

Медрі прийшов до тями в повній темряві, страждаючи від болю. Досить довго навколо не було видно нічого. Біль то виникав, то проходив, а темнота залишалася. Одного разу, правда, вона трохи розсіявся, перетворившись на якусь подобу сутінків, так що він зміг, хоча і вельми неясно, розгледіти якийсь схил, що йшов вниз від того місця, де він лежав, до невисокої стіни з каменю, за якою знову стіною стояла непроглядна темрява. Але піднятися на ноги він не міг і не міг підійти до тієї стіни. Незабаром повернувся і біль, часом стаючи дуже сильним; мабуть, у нього були пошкоджені плече і стегно, і до того ж просто розколювалася голова. А потім його знову з усіх боків обступила темрява, і він поринув у небуття.

Прокинувшись, він відчув