Мішель Уельбек - Покора

Після цього зізнання, неодмінно присмаченого солодкавістю, ми трохи помовчали; усе відбувається просто чудово, – міркував я, – на базові речі ми дивимось однаково, тож із «Плеяд» усе покотиться, як на олії.

– Робер Редіже дуже засмутився, коли ви пішли з Сорбонни після… скажімо так, зміни влади, – повів далі Ляку вже менш радісно.

– Я знаю про це, бо ми приятелі. Дуже близькі! – майже з викликом повідомив він. – Залишилося кілька викладачів дуже високого рівня. А хтось пішов. І кожну з цих втрат – і ваше звільнення також – він сприймав дуже болісно.

Останні слова він кинув квапливо, ніби вагаючись між обов’язком гостинності та дружбою з Редіже.

Я не мав, що на це відповісти, а Ляку, після хвилинної паузи, це зрозумів.

– Що ж, я дуже радий, що ви зголосилися на пропозицію! – скрикнув він, потираючи руки так, ніби щойно ми втнули веселий жарт із науковим світом. – Бачте, мені здавалося абсолютно неприродним і несправедливим, що така людина, як ви… тобто людина вашого рівня раптом опинилася без можливості викладати, друкуватися – позбавлена всього!

Після цих слів, збагнувши, що дещо переграв з тоном, директор ледь помітно підвівся зі свого крісла; я також підвівся, але значно охочіше.

Напевно, аби надати щойно укладеній домовленості більшої ваги, Ляку не просто провів мене до дверей кабінету, а й спустився зі мною вниз («Обережно, сходинки надто стрімкі!»), пройшов усіма коридорами («Це справжнісінький лабіринт!», – кепкував він; проте лише два коридори перетиналися під прямим кутом і вели просто до холу) аж до виходу з особняку видавництва «Ґаллімар» на вулиці Ґастона Ґаллімара[48]. Повітря посвіжішало і стало більш сухим – я раптом згадав, що ми ані словом не перекинулися про гонорар. Ляку ніби прочитав мої думки; він підніс руку до мого плеча – але не доторкнувся – й промовив:

– Найближчими днями надішлю проект угоди.

І додав на одному диханні:

– А наступної суботи буде раут з нагоди відкриття Сорбонни. Для вас є запрошення. Роберові буде дуже приємно, якщо ви знайдете час.

Цього разу, перш ніж потиснути руку, він поплескав мене по плечу. Останні речення Ляку вимовляв натхненно, ніби це щойно спало йому на гадку – проте тієї миті я відчув, що саме ці останні фрази пояснювали і визначали решту.

Раут починався о шостій вечора й відбувався на верхньому поверсі спеціально з цієї нагоди орендованого Інституту арабського світу. Показуючи запрошення на вході, я нервував: кого там зустріну? Напевно, саудів, адже у запрошенні було зазначено присутність принца, ім’я якого я добре знав – саме він зробив основний внесок у нову Сорбонну. Можливо, я мав зустріти там і своїх колишніх колег – принаймні тих, хто погодився працювати в новій структурі; проте, за винятком Стіва, я не приятелював з жодним із них, а Стів був останньою людиною, з якою мені хотілося зустрічатися.

І все ж одного з колишніх колег я впізнав, щойно зробив кілька кроків величезною залою, осяяною люстрами – звісно, знав я його мало, ми розмовляли заледве двічі, проте Бертран де Жиньяк був усесвітнім світилом із середньовічної літератури, регулярно читав лекції в Коламбії та Єйлі й був автором поважного дослідження «Пісні про Роланда». Зрештою, це був єдиний кадровий успіх, яким міг похвалитися президент новоствореного університету. Однак я мало про що міг поговорити з Жиньяком – середньовічна література була для мене мов темний ліс; тож я вчинив мудріше – покуштував кілька закусок-мецце; це була смакота – як гарячі наїдки, так і холодні, – та й ліванське вино, яким усе це запивалося, було нівроку.

А втім, у мене склалося враження, що раут не вдався. Араби й французи групами від трьох до шести осіб походжали розкішно оздобленою залою і перекидалися скупими словами. Пронизлива й безрадісна арабо-андалузька музика, що лилася з колонок, аж ніяк не розряджала атмосферу, проте проблема була не в цьому – і через майже годинне блукання серед гостей, після куштування десятка мецце та чотирьох келихів червоного вина я збагнув, що не клеїлося: тут були тільки чоловіки. Не запросили жодної жінки, а вести світське життя без жінок (і без футболу, який був недоречним у цьому середовищі – все ж, як не крути, університет!) – непростий виклик.

Потім я помітив Ляку – він стояв у центрі однієї з груп, яка заховалась у кутку зали; крім нього, було там з десяток арабів та двоє французів. Жваво теревенили всі – окрім одного чоловіка років за п’ятдесят, з кривим носом та суворим обличчям, що аж блищало від жиру. Цей добродій був вбраний дуже просто – у довгу білу джелабу, проте я відразу зрозумів, що в цій групі він головний, можливо, то був сам принц. Усі щось гаряче доводили, нібито виправдовувались, і лише він зберігав мовчанку, час від часу хитаючи головою з незворушним виглядом; напевно, виникла якась проблема, проте мене це не стосувалося, тож я розвернувся й схопив самбусек із сиром та п’ятий келих вина.

Худий літній пан дуже високого зросту та довгою ріденькою борідкою наблизився до принца – і вони відійшли, щоб погомоніти. Група, позбувшись центру, миттю розпалася. Ляку, блукаючи залою в компанії одного з французів, побачив мене і підійшов, привітно махнувши рукою. Він явно почувався ні в сих, ні в тих, представив нас мало не пошепки, тож я не розчув імені його супутника з нібито напомадженим волоссям, дбайливо викладеним на задню частину черепа; мій новий знайомий був у дорогому темно-синьому у тоненьку білу смужку костюмі-трійці – тканина тьмяно виблискувала і здавалася напрочуд м’якою; певно, то був шовк – мені кортіло помацати, проте останньої миті я втримався.

Виявляється, принц страшенно образився, бо на рауті не з’явився міністр освіти – хоча попередньо його присутність підтвердили. Не було не тільки міністра, а й жодного представника міністерства – нікого, «навіть держсекретаря у справах Університетів», ошелешено завершив Ляку.

– Після останньої реорганізації держсекретарів у справах Університетів не існує, я ж вам про це казав! – голосно урвав його супутник.

На його думку, ситуація була куди складнішою: міністр дійсно збирався на раут, не пізніше ніж учора він сам йому про це казав, проте втрутився сам президент Бен Аббес і переконав міністра не йти, і все це з єдиною метою – принизити саудів. Усе це співвідносилося з останніми набагато серйознішими кроками – скажімо, з відновленням ядерної енергетики та підтримкою виробництва електромобілів: уряд прагнув якнайшвидше отримати повну енергетичну незалежність від саудівської нафти; звісно, до ісламського університету «Париж-Сорбонна» це мало слабенький стосунок, проте – міркував я – проблему мав вирішити керівник цього закладу; і саме цієї миті я побачив, як