Мішель Уельбек - Покора

Ляку обернувся до чоловіка середнього віку, який щойно увійшов до зали і швидко прямував до нас.

– А ось і Робер! – скрикнув Ляку з такою радістю, ніби уздрів месію.

Перш ніж повідомити президентові Сорбонни про ситуацію, він представив мене – цього разу вголос. Редіже палко потиснув мені руку, мало не розчавивши її своїми могутніми долонями, і запевнив, що тішиться зустрічі і вже давно чекав на цю мить. Зовні він справляв досить дивне враження: велетень, не нижче метра дев’яносто, дуже міцний, з широкими грудями та розвиненими м’язами – Редіже скидався радше на регбіста-нападника, ніж на професора. Над засмаглим обличчям, посіченим глибокими зморшками, в’юнилося повністю біле, але дуже густе волосся, поділене на пробіл. Убраний він був також доволі незвично – у джинси та чорну шкіряну пілотську куртку.

Ляку швидко роз’яснив проблему; Редіже похитав головою, пробурмотів, що передчував щось подібне, а потім, поміркувавши кілька секунд, додав: «Наберу Деломме. Він знайде рішення». Президент Сорбонни вийняв з кишені телефон, подібний на мушлю (такий зазвичай носять жінки), малесенький у його долоні, та відійшов на кілька метрів. Ляку зі своїм супутником дивилися вслід, не наважуючись підійти, ніби паралізовані тривожним очікуванням, – їхнє патякання вже починало мені набридати, до того ж я вважав їх обох телепнями; авжеж, нафтові гроші не варто гладити проти шерсті, і все ж вистачило б узяти будь-якого дурня та представити його – ні, не міністром, бо міністра могли бачити у новинах, – але хоча б керівником його канцелярії, оцей бевзь у костюмі-трійці (далеко ходити не треба!) чудово зіграв би роль керівника канцелярії, і сауди ні про що не здогадалися б; ці дурні ускладнювали собі життя нісенітницями, однак це були їхні проблеми, а я взяв останній келих вина і вийшов на терасу – вид на освітлений Собор Богоматері приголомшував, потеплішало, дощ ущух, місячне сяйво мерехтіло на хвилях Сени.

Певно, я досить довго споглядав краєвид, бо, коли повернувся до зали, гостей поменшало, однак не з’явилося жодної жінки; я не знайшов ні Ляку, ні чоловіка в костюмі-трійці. Що ж, я прийшов таки недаремно, – міркував я, складаючи до кишені рекламний проспект ліванського поставника, – їхні мецце напрочуд смачні, та й додому вони доставляють страви; буде на що замінити моє індійське меню. І коли я в роздягальні просив пальто, підійшов Редіже.

– Залишаєте нас? – запитав він знервовано, розкинувши руки.

Я поцікавився, чи вирішилося протокольне питання.

– Так, я усе владнав. Цього вечора міністр не прийде, проте він особисто потелефонував принцові та запросив на діловий сніданок завтра вранці у міністерстві. Отже, боюся, Шрамек мав рацію: Бен Аббес, який відновлює зв’язки своєї молодості з катарцями, мав намір принизити саудів. Словом, усі наші негаразди ще попереду. Зрештою…

Редіже махнув рукою, ніби відганяючи небажані думки, і поклав її мені на плече.

– Проте я дуже шкодую, що ця дрібничка завадила нам поговорити. Заходьте якось до мене на чай – у нас буде більше часу…

Він блимнув усмішкою – чарівливою, дуже щирою, майже дитячою, незвичною для людини із зовнішністю мачо; гадаю, він чудово знав про чари своєї усмішки і вміло ними користувався. Редіже дав мені свою візитівку.

– Наступної середи, гаразд? Скажімо, о п’ятій. У вас знайдеться час?

І я відповів, що знайдеться, звісно.

У метро я уважніше роздивився візитівку свого нового знайомого – вона була вишуканою і (наскільки я на цьому розуміюся) зробленою зі смаком. У Редіже був особистий міський номер телефону, два робочих, два номери факсу (домашній і робочий), три електронні адреси незрозумілого призначення, два номери мобільних телефонів (французький і британський) та ім’я у Skype; ця людина давала безліч можливостей зв’язатися з собою. Що ж, після зустрічі з Ляку я одразу потрапив на вищий щабель – і це мене непокоїло.

Знайшлася на візитівці й адреса – вулиця Арен, 5, – і на ту мить то була єдина потрібна мені інформація. Я пригадав, що вулиця Арен – чарівна вуличка, що виходить до скверу арен Лютеції[49], одного з найзатишніших закутків Парижа. Там розташовувалися м’ясні та сирні лавки, рекомендовані путівниками «Петирено» та «Пудловскі», вже не кажучи про крамнички з італійськими стравами. Місце було дуже тихе.

На станції «Площа Монж» щось спонукало мене скористатися виходом «Арени Лютеції». Авжеж, з точки зору топографії це було цілком логічно – я виходив прямісінько на вулицю Арен; проте я забув, що цей вихід не було обладнано ліфтом, а станція «Площа Монж» розташовувалась у півсотні метрів нижче рівня вулиці; тож я був повністю знесилений і захеканий, коли нарешті видряпався нагору з виходу зі станції, збудованому в одному з мурів скверу, що тішив око колонами та кубістським плетивом стежок; цей сад у вавилонському стилі в Парижі мав абсолютно неприродний вигляд – а втім, як і будь-де у Європі.

Знайшовши будинок під номером п’ять на вулиці Арен, я зрозумів, що Редіже мешкав не просто на чарівній вуличці у п’ятому окрузі, а в приватному особняку на чарівній вуличці у п’ятому окрузі, ба більше – він мешкав у історично цінному приватному особняку. П’ятий номер був нічим іншим, як химерною неоготичною спорудою з прямокутною вежею, що мала нагадувати донжон середньовічного замку – саме тут Жан Полан[50] мешкав з 1940 року аж до самої смерті у 1968-му. Особисто я терпіти не міг Жана Полана – ні його маску сірого кардинала, ні його твори – проте варто було визнати, що він був однією з найвпливовіших постатей у французькому післявоєнному видавничому світі; і жив він саме в цьому вишуканому будинку. Я з іще більшим захопленням подумав про інвестиції Саудівської Аравії в новий університет.

Я подзвонив у двері, і мене впустив дворецький; світлий кремовий костюм та комірець у дусі Мао нагадували вбрання колишнього диктатора Каддафі. Я назвав себе, він злегка вклонився – на мій візит справді очікували. Дворецький попросив зачекати у невеличкому холі з вітражами, поки він попередить професора Редіже.

Я чекав уже дві або три хвилини, аж раптом двері ліворуч прочинились і увійшла дівчина років п’ятнадцяти, вбрана у джинси з низькою талією та футболку «Hello Kitty»; довге чорне волосся вільно спадало на плечі. Помітивши мене, вона заволала, спробувала прикрити обличчя руками й кинулася назад, у двері. Тієї ж миті вгорі на сходах з’явився Редіже та швидко спустився до мене. Він усе бачив і, стенувши плечима, подав мені руку.

– Це Айша, моя нова дружина. Тепер вона нервуватиме, бо ви не повинні були бачити її без покривала.

– Мені дуже шкода.

– Ну що ви, не вибачайтесь, вона сама винна – слід було запитати, чи є у нас гості, перш ніж заходити до холу. Бачте, вона