Мішель Уельбек - Покора

– Безперечно – вона ж іще така юна.

– Справді, їй щойно виповнилося п’ятнадцять.

Я піднявся за Редіже на другий поверх, звідти – до просторої вітальні-бібліотеки; стіни тут були дуже високі, стеля зависла над нами, напевно, метрах у п’яти. Одну зі стін повністю вкривали книжки – я помітив величезну кількість старовинних видань, особливо ХІХ століття. Дві міцні металеві драбини на рейках дозволяли дістатися до найвищих полиць. Навпроти ящики з рослинами звисали з решітки із темного дерева, прикріпленої вздовж усієї стіни. Були там і плющ, і папороть, і дикий виноград, листя якого каскадом спадало аж до підлоги та зміїлося між рамок: в одних містилися каліграфічно виведені рядки з Корану, в інших – великоформатні світлини на матовому папері зі скупченнями зірок, галактиками, надновими зірками, спіральними туманностями. В кутку стояв великий стіл у стилі Директорії. Редіже підвів мене до протилежного кутка, де м’які крісла у червоно-зелену смужку обступили широкий і низький мідний столик.

– Якщо ви любите чай, то він справді у мене є, – сказав він, запросивши мене сісти. – Алкоголю також не бракує: є віскі, портвейн. І пляшка неперевершеного «Мерсо».

– Хай буде «Мерсо», – відповів я заінтриговано. Я гадав, що іслам забороняв вживати спиртне – принаймні таке я чув; словом, я погано знав цю релігію.

Редіже вийшов – певно, щоб наказати нас обслужити. Моє крісло стояло навпроти високого старовинного вікна, скляні квадратики в якому відділялися свинцевими хрестиками; вікно виходило просто на арени. Вид був захоплюючий – напевно, вперше я міг бачити всі сходинки амфітеатру одночасно. Та вже за кілька хвилин я підійшов до бібліотеки – вона також справляла враження.

Дві нижні полиці було заставлено зшитками-ксерокопіями праць форматом 21 × 29,7. Ішлося про дисертації, захищені в різних університетах Європи; я пробіг очима назви деяких, аж раптом натрапив на роботу, захищену в Католицькому університеті Лувен-ла-Ньова, що в Бельгії, та підписану Робером Редіже; робота називалася так – «Рене Ґенон[51] як читач Фрідріха Ніцше». Я взяв її руки саме тієї миті, коли до кімнати повернувся Редіже; я здригнувся, ніби заскочений за шкодою, інстинктивно потягнувся ставити працю на місце. Проте він усміхнувся і підійшов до мене.

– Нічого страшного, це не таємниця. До того ж, для такої людини, як ви, цікавитися бібліотекою – професійний обов’язок…

Він наблизився і побачив назву роботи.

– О, то ви натрапили на мою дисертацію, – він похитав головою. – Так, я отримав докторський ступінь, але робота була посередня. Принаймні значно гірша за вашу. Скажімо так: я надто вільно тлумачив тексти. Якщо добре подумати, то Ґенон не зазнав аж такого впливу Ніцше; він так само заперечує сучасний світ, проте джерела заперечень Ґенона і Нцше – діаметрально протилежні. Словом, сьогодні я написав би все це інакше. У мене є й ваша робота…

І він зняв з полиці інший зшиток.

– Як вам відомо, зазвичай в архівах університету зберігається п’ять копій. Враховуючи кількість дослідників, які звертаються до них щороку, я вирішив, що цілком можу дозволити собі привласнити одну…

Та я його майже не чув, бо перебував у глибокому шоці. Майже двадцять років я не бачив своєї дисертації – «Жорис-Карл Гюїсманс, або Світло наприкінці тунелю»; зшиток був неймовірно, непристойно грубим – і я раптом згадав: сімсот вісімдесят вісім сторінок. Я присвятив цій роботі сім років життя.

Не випускаючи з рук мою дисертацію, Редіже повернувся до крісел.

– Ваша робота справді була надзвичайною, – вів далі він. – Нагадала мені про юного Ніцше часів «Народження трагедії».

– Ви перебільшуєте…

– Не думаю. Адже, зрештою, «Народження трагедії» певною мірою було дисертацією; і в обох випадках – Ніцше і вашому – текст вражав оригінальністю, насиченістю нестандартними думками, що неочікувано виринали мало не на кожній сторінці; чесно кажучи, ці несподівані з’яви дуже ускладнювали читання, проте дивно було не це, а інше – те, що ви дотримувалися цього ритму на восьмистах сторінках! У «Неактуальних міркуваннях» Ніцше вже угамувався, адже збагнув, що не можна примусити читача проковтнути надмірну кількість ідей, що треба дотримуватися плану і давати читачеві передихнути. Ви у роботі «Запаморочення від неологізмів» продемонстрували ті самі зміни – книжка стала доступнішою. Різниця лише в тому, що Ніцше не зупинився.

– І все ж я не Ніцше…

– О, звісна річ, ви не Ніцше! Проте ви – хтось. Хтось дуже цікавий. І – даруйте вже за відвертість – ви саме той, хто потрібен мені. Покладемо карти на стіл: я хочу переконати вас повернутися на посаду викладача в університеті «Париж-Сорбонна», яким я керую.

Я тимчасово уникнув необхідності відповідати, бо двері відчинились і з’явилася пані років за сорок, пухкенька і добродушна – вона несла тацю з пиріжками та відерцем з льодом і пляшкою обіцяного «Мерсо».

– Це Маліка, моя перша дружина, – пояснив Редіже, щойно та вийшла. – Бач, вам просто судилося зустрітися сьогодні з усіма моїми дружинами! Ми побралися ще коли я жив у Бельгії. Еге ж, у мене бельгійське коріння… До речі, я зберіг бельгійське громадянство, а тут так і не натуралізувався, хоча живу у Франції вже двадцять років.

Пиріжки були смачнючі, з дрібкою спецій – я упізнав коріандр. Вино також було добре.

– Ми забули про «Мерсо»! – із запалом скрикнув я. – «Мерсо» – це свого роду суміш, унікальна, як і більшість вин. Ви згодні?

Хотілося говорити про будь-що – лише б не про мої університетські перспективи; проте не варто було плекати ілюзій – він збирався повернутися до цієї теми.

І повернувся після ввічливої паузи.

– Добре, що ви погодились укладати видання в «Плеяд». Зрештою, це було очевидно, і це справедливо. Коли Бастьєн Ляку розповів мені про це, що я міг сказати? Що це цілком природній вибір – і найкращий з можливих. Буду відвертим: насправді, окрім Жиньяка, поки що мені не пощастило заручитися співпрацею зі справді шанованими педагогами, які мали б міжнародне визнання. Що ж, трагедії в цьому немає, адже університет щойно відкрився. Проте, хоч я й звертаюся до вас із проханням, багато чого запропонувати не можу. Звісно, як вам добре відомо, стосовно фінансів у мене великі можливості – і це вже чогось варте. Однак посада в Сорбонні не така престижна, як укладання видання в «Плеяд». І я добре це усвідомлюю. Це означає, що я можу принаймні пообіцяти – звісно, не офіційно, – що вас не відволікатимуть від основної роботи. Ви вестимете лише нескладні предмети для першого й другого курсів. Вас звільнять від керівництва аспірантами – я знаю, як це виснажує, сам багато займався цим. Оце те, що я можу – влаштувати вам зручні умови.

Він замовк, і в мене з’явилося враження, що його перші аргументи вичерпано. Редіже