Мішель Уельбек - Покора

на обох столиках він розклав теки й комп’ютер. Навпроти дві юнки – напевно, його дружини – бенкетували солодощами та журналами з вокзального кіоску «Relay». Ці життєрадісні реготухи були в сукнях до п’ят і барвистих накидках. Одна з них гортала журнал коміксів «Piscou Magazine», друга – модний журнал «Oops».

Щодо ділка, то він складав враження людини, заклопотаної вельми важливими справами; зайшовши до своєї поштової скриньки, він завантажив вкладений файл із численними таблицями Excel; він – здалося мені – стривожився, переглянувши ці документи. Ділок набрав номер на мобільному телефоні та забубонів упівголоса; я не міг второпати, про що йшлося, і без великого завзяття взявся до свіжого числа Le Figaro – там нову владу розглядали під кутом нерухомості та предметів розкоші. З цієї точки огляду ситуація могла видатися багатообіцяючою: якби переселенці з монархій Затоки збагнули, що Франція перетворилася на дружню країну, вони охочіше розглядали б можливість придбати собі житло в Парижі або на Лазуровому узбережжі і давали б напевно більше за китайців та росіян – словом, ринок почувався б вкрай непогано.

Юнки з веселим реготом взялися до гри у сім помилок у журналі коміксів. Відірвавшись від екрану комп’ютера, ділок посміхнувся до них із болісним докором. Вони ж усміхнулись у відповідь та продовжили грати, збуджено перешіптуючись. А чоловік повернувся до телефону і почав нову розмову – таку ж тривалу й конфіденційну, як і попередня. Зрештою, в ісламському суспільстві жінки – принаймні ті з них, які були достатньо привабливими, аби викликати хіть у заможного чоловіка – могли майже все життя залишатися дітьми. Щойно залишивши світ дитинства, вони самі ставали матерями – і знову потрапляли в дитяче оточення. Діти дорослішали, матусі ставали бабусями – так і минало життя. Лише впродовж кількох років вони могли дозволити собі купувати сексуальну нижню білизну, змінюючи дитячі ігри на сексуальні (які, зрештою, мало чим відрізнялися). Ясна річ, жінки втрачали свободу, проте – fuck autonomy![46] – я був змушений визнати, що й сам легко, навіть із радістю, відмовився від будь-якої професійної та інтелектуальної відповідальності і що не заздрив ділкові, який сидів через прохід від мене у першому класі і чиє обличчя сіріло тим більше, чим довше він говорив – певно, мав неприємності; тим часом наш поїзд промчав повз вокзал у Сен-П’єр-де-Кор. А втім, ділок міг утішатися двома граційними чарівними дружинами, здатними відволікти змученого чоловіка від клопотів; у Парижі на нього, напевно, чекало ще одна або дві; здається, згідно з шаріатом, можна було мати до чотирьох дружин. У мого батька була… авжеж, моя мати, ота істерична хвойда. Від цієї думки я аж здригнувся. Що ж, тепер вона мертва, вони обоє мертві; а я був живим – хоч останнім часом і виснаженим – свідченням їхнього кохання.

У Парижі також потеплішало (хоч і не так помітно), містом сіявся холодний дощик; на вулиці Тольбіак був страшенний корок, вона видалася мені надзвичайно довгою – здавалось, ніколи мені не траплялася така довжелезна, похмура і нескінченна вулиця. Від свого повернення я не очікував нічого певного – хіба негараздів. Тож був вельми здивований, знайшовши у скриньці листа – нарешті щось відмінне від рекламних листівок, рахунків та запитів щодо даних! Я з огидою зазирнув до вітальні, не в змозі приховати від себе, що не відчуваю задоволення від повернення додому – до помешкання, де ніхто нікого не любив і яке ніхто не любив. Я налив велику склянку кальвадосу й відкрив конверт.

Лист було підписано Бастьєном Ляку, який кілька років тому – ця подія чомусь пройшла повз мою увагу – змінив Гюґа Прадьє на посаді директора видавничої серії «Плеяд»[47]. Перш за все зауважувалося, що – з незбагненних причин – Гюїсманс досі не фігурував у каталозі, хоча вочевидь належав до класиків французької літератури; з цим я не міг не погодитися. Автор листа вів далі, запевняючи, що, якщо комусь і варто доручати видання творів Гюїсманса у «Плеяд», то – через загальновідоме визнання моїх праць – тільки мені.

Від подібних пропозицій не відмовляються. Тобто відмовитися можна, але це означало б відкинути прагнення до інтелектуально та суспільного життя – зрештою, взагалі будь-які прагнення. Чи був я до такого готовий? Щоб обміркувати це питання мені знадобилася друга склянка кальвадосу. Після тривалих вагань довелося спускатися за другою пляшкою.

Через два дні я зустрічався з Бастьєном Ляку. Кабінет був точнісінько таким, яким я його уявляв – навмисне зістареним, на четвертому поверсі, зі стрімкими дерев’яними сходами та видом на плюгавенький внутрішній садок. Сам Ляку був звичайним інтелектуалом у маленьких овальних окулярах без оправи, життєрадісним, вочевидь задоволеним собою, світом та становищем, яке обіймав.

Я мав достатньо часу, щоб приготуватися до розмови, тож запропонував розподілити твори Гюїсманса по томах: до першого увійшло б усе від «Вазочки для спецій» до «Месьє Буґран виходить на спокій» (1888 рік я вирішив взяти за свого роду вододіл), до другого – цикл про Дюрталя від «Отам» до «Облата» з доданням, звісна річ, «Юрмищ у Лурді». Із цим простим, логічним, я навіть сказав би – очевидним поділом проблем не виникало. Дражливішим було питання приміток. У деяких псевдонаукових виданнях вважалося за добрий тон робити примітку до кожного з незліченних літераторів, музикантів і малярів, згаданих Гюїсмансом. На мій погляд, це не мало жодного сенсу – навіть якщо примітки переносилися до кінця видання. Вони страшенно збільшували обсяг книжки, до того ж важко визначити, що саме слід сказати про Лактанція, Анджелу із Фоліньйо чи Ґрюневальда; люди, яким закортить дізнатися більше, просто поцікавляться самі. А про стосунки Гюїсманса з іншими письменниками його часу – Золя, Мопассаном, Барбе д’Оревільї, Ремі де Ґурмоном та Леоном Блуа – мало йтися, на моє переконання, у передмові. Ляку і тут одразу пристав на мою думку.

З іншого боку, складні слова та неологізми, що їх вживав Гюїсманс, цілком виправдовували використання розширеного апарату приміток – проте я бачив їх радше внизу сторінки, щоб не вповільнювати читання. Ляку радісно погодився.

– У своїй статті «Запаморочення від неологізмів» ви вже здійснили величезну працю! – весело зауважив він.

Я підняв праву руку, зупиняючи його, і відказав, що насправді у праці, яку він люб’язно згадав, я лише коротко торкнувся цього питання; там згадувалася хіба чверть лексичних скарбів Гюїсманса. Тоді Ляку підняв ліву руку, заспокоюючи мене: він, ясна річ, не збирався піддавати сумніву значну роботу, яку я мав виконати для створення видання; до слова, – додав Ляку, – оскільки кінцеві терміни ще не визначено, то я можу працювати собі на втіху.

– Ваше видавництво працює на вічність.

– О, це перебільшення! Однак ми