Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Дякую за «комплімент» та на тебе я ображатися не можу! Горянине, будь ласка, увімкни вранішній звіт. Страшенно хочеться почути: скільки русні здохло за минулу ніч. А бігати я ще буду, навіть за внуками. Точно знаю це, й процентів на сімдесят, дякуючи тобі, – кажу впевнено, а він задоволено посміхається. Це приємно, що з деяких часів Орест Береза згадав про посмішку. Однією рукою знаходить потрібну радіохвилю й каже наступне:

– Ну, якщо вже Цимбал заговорила про внуків, то ще поживемо! Але восени я тебе звільню, до дідька. Повернешся на заочне. Інакше світ журналістики втратить свою зірку. А це неприпустимо, повір мені!

– Я подумаю. Тільки все залежатиме від успішного лікування Захара. А за мною не заіржавіє. Виш я точно закінчу і працювати за фахом дуже хочу. Та вам з професором буду вдячна до гробу. Ви мене витягнули з такої пітьми...

– До чого тут ми? Дивно, але саме це паскудне й страшне життя, багатьом дало власний поштовх. Комусь зрозуміти на чиєму він боці. Комусь згинути назавжди з очей добрих людей. А таким як ти - з маминої відмінниці стати жінкою-кішкою, що не злякалася продажних биків, стрибнула з вікна і врятувала мене. Не кинула тяжкопораненого чоловіка, а своєю вірою та любов’ю фактично вивела його з коми й хочеш прямувати з Ним до щастя. Фу, взагалі якась дуже правильна ти виходиш, хоч нарис пиши. Я жартую, але ще коли пресував тебе знав, що поруч путня людина... Ну, ось приїхали. Пішли послухаємо інші історії, а там може й про тебе напишемо, – чіпляє на себе ремінці з апаратурою Горянин і після такої промови, я просто мовчки вилажу й дійсно відчуваю в собі сили для продовження боротьби.

Розділ 30. Хепіенд серед війни

Хвилюванням тут не допоможеш та ми з Дариною Захарівною прохали, щоб у день операції нас викликали до Інституту. Тільки досвідчені фахівці вирішили інакше. Звісно зручніше працювати, коли рідня не смикає їх у відповідальний момент. Тому стабілізацію хребта Захара, потрібними для його випадку імплантами, проводили без нашої «участі».

Вже наступного дня молодший спеціаліст повідомив, що критичний момент позаду і фахове втручання до одного з найважливіших органів пацієнта пройшло вдало. Прооперований притомний і його стан повністю збігається зі сподіваннями медиків.

Дарина Захарівна записала й дала мені прослухати звіт, але з тієї фігні я зрозуміла лише, що Захарчик живий, при здоровому глузді й гірше йому не стало. Звісно висловила бажання відразу їхати до нього на Майбороди.

Худенький дядько, з дуже розумними очима, розповідав свекрусі про тривалість реабілітаційного періоду та обережний підхід до нового життя. Я ж почувалася абсолютною дурепою й лише хотіла скоріше побачити Його.

Тоді мені було геть невтямки, що Коханого прооперували позачергово й звідкись взялися достобіса величезні кошти на якісні імпланти. Про роль у цьому скромного й авторитетного Ореста Берези, я дізнаюся набагато пізніше.

Відповідальні Довжики пішли з нашої хати лише напередодні повернення Захара. Дивовижна жінка з Охтирки розуміла, що після їх виселення моє зморене ситуацією серце наповниться порожнечею, котру я не витримаю. Тому наостанок ми дружно поприбирали в домі, поснідали разом й тільки тоді знайомий сусід відвіз їх до нового місця проживання.

За рекомендаціями фахівців Інституту, татко змайстрував для зятя дуже особливе й міцне ліжко. Воно вже чекало в нашій спальні на Захара, а я від хвилювання не знала куди себе подіти? Хотіла нарвати квітів з грядки, але передумала. Що як це буде недоречно або заважатиме Йому?

Ми прожили у блаженному щасті так мало та завжди сміялися й кохали. А тепер мені необхідно звикати до статусу дружини тяжкопораненого чи простіше кажучи інваліда... Це вбивало!!!

І ось Захара привезли у двір та перенесли до вказаної кімнати. Звісно татко супроводжував спецавтомобіль, а вже у власному домі керував транспортуванням зятя так само вправно, як бійцями на блокпості.

Далі татусь щиро обійняв мене, попив свіженького вишневого компоту та й поїхав на роботу аби не заважати нам з Захаром обживатися в новій атмосфері. Як же я хотіла кинутися в Його обійми, розцілувати й зробити ще багато такого, про що ми мріяли всі ці страхітливі місяці. Та насправді крутилася біля ліжка й не розуміла, чи можу підійти. А Він, як завжди, посміхнувся й допоміг:

– Кицюню, чому ти як нерідна? Не бійся мене, я не вибухну. Все зайве вже дістали, залишилося жити далі. Йди сюди...

Захар простягнув до мене руки і я обережно притулилася до них. На груди плюхатися боялась. Але ж ми разом, вдома, у нашій спальні й навіть вороже стерво сьогодні не заважає радіти цьому.

– Милий мій, я така щаслива, що ти зі мною! – прошепотіла й ховала гіркі жіночі сльози. Та Захар завжди бачив мене наскрізь, а тепер і поготів.

– Не плач, моя ненаглядна! Все минеться, як літній грім. Я тобі обіцяю. Будь ласка, принеси мені попити та відпочинь біля серця. Воно скучило за тобою так, наче пройшли роки, – попрохав Він і скоро зморені ми заснули.

Не буду розповідати про перші надхвилюючі дні та ночі. Рашисти продовжували свої хижі нальоти, але нам з Захаром було байдуже до всього на землі. Ми знову поруч, серце в серці, душа в душі. Що нам ті вороги?

Скоро я почала призвичаюватися до нового життя, а Захар поступово злазив з ліжка та робив перші кроки. Звісно вони були спочатку безпорадні й болючі. Але Він мав на меті стати на ноги і вперто працював над навантаженнями, під керівництвом досвідченого реабілітолога.

Люди! Гроші з кишень на це текли швидше, ніж вода з решета. Я спробувала працювати блогеркою та фрілансером. Якісь копійки мені заробити вдавалося, а ще допомагали тато й свекруха та все одно залишалася купа боргів.

Ось тепер стало ясно про що натякали нам лікарі у Дніпрі. Вони ж точно знали: чим загрожує молодій родині таке поранення. Але мужні Сторожуки прокидалися вранці, щоб поглянути одне одному в очі й знати, що все подолаємо.