Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Ой, та не треба…

– Пані, дозвольте допомогти! Ви ж самі показали мені, де дровник, тут зовсім недалеко! – поспішно заговорила Зоря, вже знімаючи зі стіни свій кожух.

Ні, їй була необхідна хвилинка наодинці з собою і можливість опинитися на вулиці була доречною. Саме тому, дівчина швиденько взулася, захопила корзину та тільки її й бачили.

Надворі було темно й зимно. Охнувши, Зоря швиденько підняла комір кожуха, щоб прикрити вуха. Її так дратувала клята хустка, та зараз вона була б доречною. Принаймні вуха їй все ще були дорогі, як джерела приймання інформації та об’єкта підвищеної цікавості з боку чоловіків.

Ніс також моментально змерз та засопливив, що змусило тихо розсміятися та підхопити корзину під руку.

– А романтична сцена зустрічі закоханих зимової ночі з поцілунком в заметіль здавалася мені красивою… Та добре, вони там наче не люди в мене, тому буду думати, що наділила їх імунітетом до морозу, – пробурмотіла вона, шмигнувши носом.

Поступово очі трохи звикли до темряви, котра виявилася не настільки й суцільною. Звісно, не повня, але ріжок місяця із зорями давали достатньо освітлення для того, щоб не промахнутися з пунктом призначення. Дровник приліпився до клуні низенькою будівлею. До нього якраз виходили вікна сусідньої хати, тому на сніг лягали розмиті жовті плями світлу. Здається біля вікна палили свічку, чи лучину, чи ще бог вість чим там могли освітлювати тут хати.

Втім, варто було Зорі дохрупати снігом до дровника, як світло згасло, а двері хати безшумно прочинилися. Хто в них сусід Зоря взнати не встигла, та не особливо хотіла знайомитися з новими перевертнями посеред ночі. Саме тому машинально завмерла, неначе вона йшла не за дровами, а збиралася здійснити крадіжку і переймалася, щоб її не помітили.

Що виглядають її дії саме так Зоря зрозуміла не зразу, але коли зрозуміла було вже пізно. Господар будинку не став ні прислухатися, ні принюхуватися, як робив Волелюб, коли зазирав до Тереси. Він впевнено повернувся до дівчини.

– Допомогти?

«Зараза…» – з досади подумала Зоря й у ту ж мить зморщила носа.

– Ні, я за дровами вийшла… Вибачте.

Останнє стосувалося вже не стільки слів, скільки думок. Втім, особливої вини за собою Зоря не відчувала. Вона не робила нічого поганого, а огородити себе від її внутрішнього світу та повернути кулон пан Северин не схотів сам.

– Так? Тоді чому ви принишкли?

Прикривши двері, чоловік неквапом направився до неї. Аби то був Ларис, вона б ні хвилини не сумнівалася – гівнюк вирішив піддіти її, але це був не рудий лис. Саме тому вона трохи спохмурніла та перехопила корзину так, наче вирішила оборонятися нею, як щитом.

– Я не люблю людей, не люблю несподівані знайомства і взагалі хотіла побути трохи сама, це вже злочин?

Стиснувши губі, дівчина опустила погляд та насупилася. Ото вже причепився, недовірливий. Не збиралася вона тікати, чи підглядати за тим, яке спіднє, хто по зимівнику носить!

Під ногами чоловіка сніг майже не хрупав, та Зоря чітко розрізнила, коли той зупинився перед нею. Ще чіткіше вона відчула, що її змірили повільним поглядом, оцінили, зважили побачене та прийшли до якогось висновку.

– Я б не радив вам, пані, гуляти вночі. Тут може бути небезпечно. Набирайте дрова, я проведу вас назад до хати й надалі постарайтеся гуляти вдень та в супроводі.

На мить в душі спалахнуло яскраве бажання сказати йому що вона думає про його поради, переживання та взагалі про нього персонально. Втім мізки все ж не зрадили її й спалах емоцій не перейшов у думки. Почуття її вловлювати вовк не міг, а в слова це формулювати не варто.

– Дякую, – трохи нечітко пробурмотіла Зоря та різко звернула до дровника.

Доречно згадався вислів про вуста, котрі не можна поцілувати, та її більше муляли думки, котрі не можна було подумати. А хотілося.

Двері дровника трохи замело, тож довелося спершу розгребти намет ногою. На жаль, навіть цей підкоп не допоміг прочинити двері більше ніж на половину. Можна було б попросить допомоги у сильної половини людства (перевертництва у її випадку), але Зоря лише вперто пролізла до дровника, залишивши корзину на вулиці. Поліна були складені ледь не під поріг, носити було недалеко. За цей час може чоловіку якраз остогидне стовбичити під стіною.

Дрова були сухими, трохи дряпали пальці сучками, коли дівчина необережно хапала одразу декілька. Один раз поліно ледь не звалилося їй на ногу.

– А щоб тебе пліснявою побило!

Ногу врятувати вдалося, відскочивши до дверей, але заряд адреналіну дівчина все ж отримала.

– Постарайтеся не вбитися. Я дав слово доставити вас принцам цілою та неушкодженою.

– Пане!.. Я маю безмежну повагу до вас, та докладу всіх зусиль, щоб не підвести ваших високих очікувань!

Прозвучати мало б щось інше, але запал треба було трансформувати бодай у якісь слова, тому вийшло майже з екзальтованою впевненістю. Підкріпили слова два останніх поліна, котрі вона викинула до корзини та вилізла слідом.

На превеликий жаль Зорі, чоловік нікуди не зник. Сховавши руки у кишені, він незворушно стояв обабіч двері та спостерігав за дівчиною. Спокійно, без тіні посмішки, або невдоволення. Ні додати, ні відняти сніговий дід!

– Слухайте, а може ви мені таки повернете кулон?

Притиснувши двері, Зоря пхнула їх спочатку плечем. А потім взагалі налягла задом, ледь не сівши на сніг.

– Нащо?

– Ви упевнилися, що я не злодій, шпигун, чи щось на кшталт того! В моїй голові не має нічого, що б стосувалося вас, чи було вам цікаве.

Северин вислухав її зі спокійною увагою, щоб наприкінці повільно кивнути. Втім, зрадіти Зоря не встигла.

– Я впевнився. Та все ж ви брешете.

– Що!?

Від обурення Зоря ледь не підскочила на місці. Так, вона не була одразу дуже відвертою, та й далі старалася не розповсюджуватися багато про себе, але вона не брехала. Втім відповідь чоловіка миттю загасила її обурення, щоб викликати вже досаду.