Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– Зараз у вашій голові, наприклад, тільки те, що стосується мене, пані. А коли ви лукавите в цьому, ви можете лукавити й в іншому.

Сказавши це, чоловік заглянув в її очі, наче перевіряв, чи дійшли його слова до адресата, перш ніж підняти голову. Щось відволікло його увагу, та Зоря вже не звернула на це уваги.

Хто ж її так прокляв, що останній місяць в неї проходить під гаслом зодіакального передбачення: «Вас чекають нові знайомства, котрі вас задовбуть.»

Сердито засопівши, Зоря різко схилилася, щоб підняти корзину, але не встигла навіть торкнутися відполірованих роками дерев’яних ручок корзини. Її різко перехопили за комір та смикнули вверх. Зляканий писк перервали, різко притиснувши її до себе та затуливши рота долонею.

– Тихо!

Короткий шепіт зовсім не заспокоїв дівчину. Ніякого «тихо»! Брикнувши ногами, Зоря спробувала вирватися та що було сил вп’ялася зубами в долоню чоловіка, наче в неї біс вселився. Де й сили взялися у тендітному дівочому тілі. Такої відсічі чоловік явно не очікував, тому перший ривок ледь не повернув Зорі волю, та Северин опам’ятався швидше.

– Замовкни, нас помітять!

Шипіння на вухо та ривок назад, під прикриття стіни дровника змусило свідомість спалахнути від жаху, безсилля та злості. Настільки лютої злоби, що зуби вп’ялися в долоню вже до солоного присмаку крові в роті. Втім чоловік відпускати її не спішив, лише міцніше перехопив за тулуб та тряхнув неначе ляльку.

– Зараза!

Шипіння сповнилося злістю. Ще не явною, та все ж Зоря на мить відчула тріумфування. Зараз ще один ривок, вкласти всі сили й тоді…

Вона не знала, що тоді, не уявляла, нащо її тягнуть геть від випадкового зустрічного, та не чекала нічого доброго від такого несподіваного нападу. Колись опущені руки вже вартували їй надто дорого і зараз вона не збиралася здаватися так швидко. Голова палала гнівом, тіло трохи трусило, готове до останнього ривку, який зробити дівчина так і не встигла.

Здається чоловіка активне пручання все ж довело до краю. Цього разу перш ніж щось сказати, він раптом сильно вкусив її за вухо.

– Вперед глянь та завмри нарешті!

Здригнувшись, Зоря широко розкрила очі та перш ніж зрозуміла, до чиєї поради вона прислухається, кинула погляд вперед. Кинула та заклякла.

У світлі місяця тіні здавалися особливо чорними та густими. Можливо, якби тут були дерева, вона й не помітила б чогось дивного, та сад у Тереси ріс за будинком. Тому дві чорні постаті, котрі повільно пробиралися понад стіною дівчина встигла помітити. Помітити та оторопіти, коли одна з тіней на мить опинилася біля вікна. Не дуже яскраве руде світло вихопило в ночі космату собачу голову.

Величезну собачу голову на широких плечах кремезної людської постаті. І зважаючи на те, як швидко тінь пригнулася, пірнаючи в тінь від хати, вона прийшла не в гості.

«Хіба нас не чули?»

Припинивши пручатися, дівчина трохи напружилася. Вони розмовляли, та й коротка сутичка… Взимку чутно було далеко.

– Мої розмови чують тільки ті, хто стоїть до мене ближче за три кроки.

Відповідь, однак, була тихою. Зоря взагалі обмежилася коротким кивком та обережно поплескала його по руці, показуючи, що вона цілком себе контролює.

Тим часом одна з тіней дійшла вже до клуні та скинула голову. Зимовий степ дійсно розносив звуки досить далеко і двоє, що завмерли за дровником, виразно почули, як несподіваний гість принюхався до чогось. Щось йому не сподобалося й він глухо загарчав та зробив ще один крок вперед.

До їх сховку залишалося ще зовсім трохи, коли Северин відпустив Зорю та повільно подався вперед. Вечір переставав бути нудним. Що не надихнуло дівчину, котра закусила вже край коміра.

Краще б вона сиділа в хаті. У своїй хаті в іншому світі.

Напруга зростала. За спиною Северина вона не бачила, де там та почвара, а підходити не ризикувала, щоб не хрускати снігом, чи чогось не звалити. Вона й так, коли подалася трохи назад, ледь не звалила дерев’яну лопату для чистки снігу. На щастя вдалося впіймати та обхопити обома руками.

Секунди тягнулися, як в’язкий кисіль, держак лопати в руках ледь не скрипів від сили хватки дівчини. Вдивлятися в спину чоловіка було справою не обнадійливою, та одночасно Зоря страшно боялася, що коли на мить відвернеться, він кудись щезне.

Та відвернутися довелося.

За спиною навіть не хрупнуло. Просто поворушилося повітря, що змусило Северина рвучко обернутися, а за ним розвернулася й Зоря. Розвернулася та голосно скрикнула.

Допоки ввічливий гість відвертав увагу, неввічливий підібрався ззаду. Зрозумівши, що його розкрили, він припинив таїтися та рвучко кинувся вперед. Все що встигла помітити Зоря – це як блиснули скажені червоні осі, забіліли вискалені ікла та протягнулися до неї людські руки з гострими кігтями.

Тіло відреагувало більш доречно, ніж голос. Лопата зі свистом описала напівколо, щоб голосно бемснути песиголового по хутряному писку. Той ображено дзявкнув, та труснув головою за мить до того, як до нього метнувся Северин.

Щось волого чавкнуло, булькнуло та ворог впав на сніг. Втім часу на рефлексію не залишалося. Ввічливий гість все ж був не настільки ввічливим, щоб не атакувати Северина зі спини. Одночасно спокій зимового вечора почало розрізати гупання дверей, крики та собаче виття.

Стиснувши в долонях держак лопати, Зоря так і застигла біля стіни. Звуки обвалилися на неї шквалом і головним виявився тонкий високий лемент супротивника Северина. Якщо в першу мить дівчина вирішила, що масивна тварюка зараз просто зімне меншого в зрості та ширині плечей перевертня, то вже другої той продемонстрував, наскільки більше масштабу м’яса треба цінувати майстерність. Зоря й кліпнути не встигла, як Северин спритно вислизнув з перехвату песиголового. Один короткий міцний удар в ніс і той сахнувся з ображеним вереском, котрий так само швидко обірвався хрипом. Втім, святкувати перемогу було зарано. Чоловік встиг тільки прудко скочити на ноги, як довелося присідати. Камінь, запущений звідкись з боку хати самого Северина коротко свиснув та врізався в стіну недалеко від Зорі.