Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Охнувши, дівчина швидко присіла. Не випускаючи з рук лопати, неначе та дійсно могла її оборонити. Події розвивалися так стрімко, що Зоря ледь встигала за ними. Певно, вона мала б продовжити добру справу та стати спиною до спини з чоловіком та відбиватися від атаки химерних почвар, але Зоря була фантазеркою, а не психом. Скільки завгодно вона могла писати про героїнь, котрі однім помахом віяла вкладають ворогів. В реальності вона більш ніж чітко розуміла межі своїх сил.

І зараз було дивом, що вона ще змогла застосувати свою смішну зброю, змогла присісти, а не вклякла з переляку, зображаючи пожежну сирену. Вона не була відважною амазонкою. Максимум в її володінні зброєю була стрільба по пляшках з рушниці. Рішучості в неї дати відсіч, може вистачило б, а ось вміння вже ні.

Саме тому вона вирішила, що за краще буде покращувати вміння маскування та завмерла під стіною. Схвалив те Северин чи ні, зрозуміти дівчина не встигла. В стіну знову гепнула каменюка, та чоловік вчасно встиг відступити. Рухи чоловіка не були метушливими й до того, але зараз вони набули містичної стриманості. Наче рух скіпки світлого дерева, котрий несе вперед могутній потік. Надто легкий, щоб його потопила течія, надто маленький, щоб в нього можна було влучити за далекого берега. А підняті камінням хвилі лише раз за разом підхоплюють його, відносячи вбік.

Та ця скіпка виявилася не лише прудкою, але й небезпечною. В останній, третій раз пригнувшись, він прудко запустив руку під кожух.

Що саме він дістав Зоря не розрізнила. Світла все ще було надто мало і все, що вона встигла помітити, це короткий швидкий замах, після якого чоловік завмер. Витримав так секунду, до чогось прислухаючись та рвучко озирнувся на дівчину.

– В хату до Тереси, швидко! – коротко скомандував він.

Голос чоловіка охрипнув і цього разу сперечатися з ним не хотілося зовсім. Щось у яскраво палахких янтарним світлом очах злякало настільки, що Зоря ледь не посунулася назад, до вже мертвого ворога. В цих очах було надто мало того стриманого чоловіка, котрого вона бачила, було в них щось божевільне.

– Хутко!

Хрип зірвався в рик, котрий все ж змусив дівчину підскочити на ноги перш ніж вона взагалі встигла зрозуміти, що робить. Нащось кивнувши, наче те мало якийсь сенс, дівчина зірвалася з місця, щоб кинутися до хати. Шум доносився з іншого боку зимівнику, та це не заспокоювало. Він нараховував всього п’ять хат з господарськими будовами. Зараз шуміло там, а щоб перекинувся сюди часу треба не багато.

Саме тому Зоря й припустилася як заєць, не випускаючи з рук лопати. Просто несила було розтиснути пальці, за що і поплатилася. В якусь мить під ногу щось потрапило. Може зі стріхи накапало та й взялося льодом, чи змерзлий горбик, або взагалі чорт підніжку поставив, але дівчина з прокльоном розтягнулася на землі.

– Та що ж це таке!

Від розпачу хотілося заплакати, але дівчина лише шмигнула носом, вскочила на ноги… І завмерла.

Коли вона бігла, на дорозі до хати не було нікого, коли летіла також. Але звідкись цей непотріб все ж вигулькнув. Здається, він здивувався дівчині не менше за неї. Зважаючи на пошарпаний грубий хутряний одяг, плями крові та безладно пустий лівий рукав, з якого на сніг капало темним, він радше біг із зимівника, ніж до нього. І аби перед ним опинився перевертень, то біг би він ще швидше, хоча й недовго.

Та перед ним стояла людина.

Недовірливо, наче несила повірити, песиголовий подався вперед, чорний собачий ніс заворушився, коли він принюхався, а наступної миті Зоря ледь не посивіла. Собача пащека відкрилася і з неї, разом з хмаркою пару, вирвалося збентежене:

– Людське м’ясо!

Знайомі слова звучали трохи нечітко, все ж собача горлянка була не пристосована до таких звуків, але достатньо зрозуміло. Холодок прокотився по спині та осів ватною слабкістю в ногах. Повільно ковтнувши слину, котра ще трохи віддавала металічним присмаком крові, дівчина обережно схилилася, щоб підхопити лопату. Швидкий погляд, кинутий через плече нічого не дав. Северина там не було. Зараз рятувати її ніхто не буде.

– Та щоб ви провалилися!

Від страху зацокотіли зуби, тому прокльон також видався не дуже чітким. Не так, ой не так їй змальовували цю подорож. Хоча і сама вона зі своєю фантазією й подумати не могла, що серед неприємностей опиниться небезпека бути зжертою!

– Слухай, я не смачна, жорстка, не того… Недієтична!

Навряд чи її взагалі чули, у звіриному погляді не було нічого свідомого, та проговорювати навіть нісенітницю було легше, ніж просто крутити її в голові. Виставивши перед собою лопату, дівчина спробувала повільно обійти тварюку. Двері в будинку Тереси міцні, головне встигнути.

«Ні, головне, щоб цей виродок не вирішив спробувати проникнути туди!»

Думка, несподівано холодна й чітка спалахнула у свідомості як блискавка. Там була її подруга без свідомості й старенька бабця, якщо ця псина допетрає це їм не вистояти!

Втім, довго думати тварюці було не до смаку. Що пересуваються вони швидко, Зоря встигла зрозуміти, але таємно сподівалася, що страшна рана все ж ослабила його.

Дарма.

Можливо якось і ослабила, але тих сил, що залишилося вистачило, щоб кинутися на дівчину з неймовірною для людини швидкістю. Зоря тільки й встигла замахнутися лопатою, котру перехопили й шарпнули так, що ледь не виламали пальці. На мить зубаста пащека опинилася ледь не біля самого обличчя Зорі. Не тямлячи себе, дівчина сахнулася та не встигла навіть крикнути, як її додатково штовхнули в груди, валячи на сніг. Цього разу від сили удару з грудей вибило подих і трохи затьмарило свідомість, але все ж не достатньо, щоб не помітити, як песиголовий схилився до неї, замахнувшись для удару кігтястою рукою. Мляво сіпнувшись, вже розуміючи, що не встигне втекти, Зоря замружилася. Зв’язних думок не було, тільки холод допікав вже зовсім нестерпно.

Та терпіти залишилося зовсім недовго. За холодом прийшла страшна спека.