Пола Маклейн - Леді Африка

звільнитися від чоловіка, і все одно єдине, чого справді бажаю, — це бути самостійною, без нікого. Не чиєюсь донькою чи дружиною, розумієш?.. А лише собою.

— Оце так!

Здалося, мої слова його вразили.

— Тут мало в кого виникають такі думки.

— Звісно, виникають, і часто, — я спробувала усміхнутися. — Просто зазвичай вони виникають у чоловіків.

Тепер, коли я більше не мусила у вихідні вдавати дружину, в мене з’явилося більше часу та енергії для моїх коней, яким я ладна була віддати всю себе. Перегони «Сент-Леджер» були найвідомішою подією Кенії, і в них брали участь трирічні коні. Ді мав кількох перспективних претендентів, але найкращим серед багатьох виявився Рінґлідер — чорний, переливчастий, мов шовковий, мерин, який високо підкидав ноги. Це був справжній кінь, і Ді дав мені шанс його тренувати. Але він мав «опуклі ноги», як кажуть конярі. Перед тим, як цей кінь потрапив до «Соясамбу», його перетренували, і сухожилля в нього стали надто чутливими та часто спухали. Однак за достатньої турботи й великого терпіння він міг одужати. Кінь потребував м’якого ґрунту, який беріг би його хворі ноги, тому я брала його до Ельментейта й тренувала там. Ми рухалися вздовж вологого краю озера; на нас зацікавлено поглядали антилопи канна з табунів, які там гуляли, а величезні зграї фламінго то зривалися з водяної гладіні, то знову на неї опускалися, час від часу вигукуючи той самий сигнал тривоги.

Якогось дня, далеко за полудень, я поверталася з тренувань, уся в цятках засохлого болота, що вкривало мій одяг і волосся. І тут знову зустріла Берклі Коула. Минуло вже два роки від часу моєї вечірки з нагоди виходу у світ, від тієї ночі, коли він та Деніс Фінч Гаттон читали мені вірші в сліпучо-білих піджаках і поводилися так, немов обидва зійшли з книжки про галантну добу лицарства. Сьогодні він разом із кількома іншими поселенцями приїхав зустрітися з Ді через недавні політичні чвари. Я випадково натрапила на нього, коли він курив, прихилившись до огорожі. Останні промені сонця бризкали на мене з-за його спини. Він стояв без капелюха, в сорочці з розстібнутим коміром, рудувате волосся легко розвівав вітерець. Здавалося, що його тут хтось просто намалював.

— Коли ми зустрічалися минулого разу, ти лише нещодавно перестала носити кіски, — сказав він, щойно ми впізнали одне одного, — тепер ти в усіх газетах. Виступ у Джубаленд був вражаючим.

У мене все якось стиснулося від його похвали.

— Насправді, я ніколи не носила кіски. Не могла їх довго витримати.

Він усміхнувся.

— Це, здається, тобі не надто зашкодило. І ти вийшла заміж?

Не знаючи, як точно описати мій нинішній стан, я ухильно відповіла:

— Та трохи.

Протягом кількох тижнів по тій жахливій сцені з Біркбеками та арабськими дверима від Джока не було жодних звісток. Я писала йому, пояснювала, що хочу розлучення й не відступлюся, але він не відповідав. Може, це було й на краще. Просто жити в різних місцях — уже набагато легше.

— Це ж як?

Берклі усміхнувся трішечки глузливо, мов батько, який почув недоладну дитячу відповідь. Проте на уточненні не наполягав.

— До чого там вас Ді закликає?

Я махнула рукою в бік будинку. У гудінні Ді було складно щось розібрати.

— Навіть боюся дізнатися точно. Пуста балаканина «Комітету пильності».

— А-а, тоді вам краще втекти.

Ді сформував комітет кілька місяців тому — це було черговою спробою розв’язання давнього питання — кому та за які заслуги має належати Кенія. Білі поселенці завжди захоплювалися самоврядуванням, яке більше нагадувало цілковите володіння землями. Вони вбачали в індійцях та азійцях жителів окупованої місцевості, яких можна побити палицями, якщо знадобиться. З африканцями все було добре, допоки вони визнавали своє підлегле становище та не бажали собі багато землі. Але останнім часом Британський парламент оприлюднив девонширські Білі книги — низку заяв, на яких більше відбилися жадібні вимоги білих поселенців, аніж бажання встановити в колонії щось на кшталт порядку. В нас з’явився новий губернатор — сер Роберт Коріндон, який ставився до Білих паперів дуже серйозно. І хоча він сам був рафінованим британцем, — увесь, від плоєного комірця до блискучих черевиків, — насправді став на бік азійців та африканців. Галасливо та відчайдушно він захищав обидві групи, тоді як попередній губернатор був зговірливим, веселим і добросердним. Оскільки все сприяло білим поселенцям дуже довго, то зараз вони не могли не розлютитись і не почати думати про опір, навіть силовий. Тож не дивно, що Ді виступав за це найзапекліше.

— Насправді, я задоволений, що мене не було в країні більшу частину минулого року, — сказав Берклі.

Далі він розповів, що їздив до Лондона та відвідав безліч лікарів із приводу свого хворого серця.

— О ні. Що вони сказали?

— Побоююся, що нічого втішного. Ця триклята болячка турбує мене вже багато років.

— І що тепер думаєте робити?

— Звичайно, жити, поки це можливо. І пити лише найкраще шампанське. Для будь-чого іншого часу не лишається.

Його обличчя було делікатним і симпатичним, як у добре вихованої кішки. Темно-карі очі, здавалося, ось-ось засміються, і в сміхові розтане вираз гіркого жалю. Він легким рухом викинув цигарку й відкашлявся.

— Наступного тижня влаштовую вечірку на честь свого дня народження, — сказав він. — Один із багатьох моїх теперішніх способів зі свистом пролітати повз кладовище. Закладаюся, ти чудово насвистуєш, чи не так? Будь ласка, приходь.

Берклі оселився на нижніх схилах гори Кенія, в Наро Мору. Збудував широке кам’яне бунгало просто навпроти гірських схилів, і це мало такий вигляд, ніби його місце саме тут, а не деінде. В оборах було повно вгодованих овець, а вздовж звивистої річки височіли колючі акації та кручені жовті гамамеліси. Стрімчаки Кенії нависали звідусіль і здавалися дуже близькими — широкі, вражаючі й також досконалі, немов Берклі хотів, щоб вони за ним наглядали, подумала я.

Ді також їхав на вечірку. Коли ми прибули на місце, то побачили купу автомобілів, які стояли вздовж і впоперек галяви та під’їзної алеї. Берклі на веранді, в ошатному білому костюмі для візитів наспівував мелодію, якої я не впізнала. Він мав чудовий колір обличчя й здавався цілком здоровим, однак я здогадувалася, що рожеві щоки він надягнув так само, як і свій гарний костюм. Імовірно, йому було доволі складно водночас грати роль ідеального господаря й блискучого денді, попри те, що насправді