Пола Маклейн - Леді Африка

яка висіла в кімнаті, й зараз намагався вибудувати правильну стратегію, щоб без ризику скерувати розмову потрібним річищем. Він встав і пройшов кімнатою.

— Скажу тобі, Джоку, це справжня краса.

Він мав на увазі широкі арабські двері, які Джок придбав для будинку невдовзі після нашого весілля. Як і фонограф, вони для нього означали добробут, і він ними дуже пишався. Двері прикрашало дерев’яне різьблення в східному стилі, ручної роботи.

— Чудово, — сказала Кокі. — Де ви це знайшли?

— У Ламу, — відповів Джок. — Я ще думав їх трохи покращити.

— Що? — засміялася вона. — Це ж витвір мистецтва, хіба ні? Ви не робитимете цього.

— Я міг би.

Джок якось дивно вимовив останні слова, його язик був важким і ледь ворушився. Він виявився п’янішим, ніж я думала.

— Давайте в щось пограємо.

Я потягнулася по колоду карт, але Джок не чув нічого.

Він вийшов з кімнати, і його не було так довго, що Кокі почала запитально на мене поглядати; нарешті чоловік повернувся з дерев’яним молотком, який знайшов на кухні.

Це був кухонний молоток для відбивання м’яса, але зараз Джока не цікавило його правильне застосування. Ми мовчки дивились, як він узяв стілець та виліз на нього, щоб забити у верхній правий кут дверей невеличкий мідний гачок і закріпити його молотком.

— Щоразу, коли моя жінка поводитиметься нечемно, я додаватиму по гачку, — промовив він ніби до тих дверей.

Я не бачила його обличчя, та не могла глянути й на Бена з Кокі.

— Можливо, це єдиний спосіб за всім наглядати.

— Господи Боже, Джоку, — злякано вигукнула я.

Отже, він якимось чином дізнався про Боя і тепер намагався помститися, розігруючи цю сцену перед новими друзями. Він помахував молотком, немов булавою рунґу, його очі блищали.

— Злазь звідти.

— Лише один, за моїми підрахунками, правильно? — спитав він мене, а потім повернувся до Бена: — Якщо тільки ти також не встиг.

— Припини, — заверещала я, а Кокі сполотніла.

Коліно Джока підігнулося, він перекинув стілець і впав на підлогу. Молоток полетів із його руки, вдарив мене в ліве плече та з глухим стуком гепнувся за вікном. Хвалити Бога, що в нас є інстинкти. Я нахилилася в потрібний момент. Ще кілька сантиметрів або частина секунди — й молоток поцілив би мені в голову. І тоді б ми мали справжню історію.

Коли Джок знову підвівся, Бен кинувся до Кокі, й обоє вийшли з кімнати; увійшов Бараса.

— Допоможи бвані дійти до ліжка, — сказала я йому, і незабаром почула глухе тупотіння та шерех постільної білизни.

Я пішла до Біркбеків, але вони заявили, що повертаються в місто. Я засмутилася:

— Зачекайте принаймні до ранку, — просила я. — Тоді буде безпечніше їхати.

— Ми відважні, — лагідно заперечила Кокі.

Вона зробила знак Бенові, щоб ішов збирати речі, а коли він вийшов, мовила:

— Не знаю, що ти накоїла, люба, але можу тобі сказати, що про деякі речі чоловікам знати не треба. І нам бути присутніми при цьому також... Гадаю, він хотів показати тобі, що на нього ще слід зважати.

— Ти ж не хочеш сказати, що це виправдовує його поведінку?

— Ні.

Вона зітхнула. Але, здавалося, мала на увазі саме це.

— Я нікчема в шлюбі, а тепер ще й зраджую не за правилами?

Вона стримано розсміялася.

— Я знаю, все не так просто. Ти така молода, і всі ми інколи робимо великі помилки, коли нам важко. Одного дня ти це зрозумієш. Але зараз усе ж таки тобі варто визнати свою провину.

Я пішла їх провести, й коли тремтяче світло фар їхнього «Форда» зникло з поля зору, залишилася наодинці з зірками південного неба. Як саме я дійшла до цього? Тіняві Абердере та нічні звуки були такими самими, як і раніше, але я стала іншою. Я забула саму себе. Я дозволила собі зробити нечесний жахливий вибір одного разу, потім удруге повторила помилку, гадаючи, що цим слизьким звивистим шляхом дійду до свободи. Арап Маїна несхвально цокнув би та похитав головою, якби тепер мене бачив. Леді Ді глянула б на мене своїми мудрими сірими очима та сказала б: «Що? Ти мусиш визнати свою провину? Не думаю. А батько? Він виховував тебе так, щоб ти стала сильною і самодостатньою». Але зараз я такою не була. Анітрохи.

Десь поблизу високо та хрипко заскиглила гієна, інша їй відгукнулася. Ніч налягла на мене зусібіч. Здавалося, я могла або піти в дім до Джока, зачинити двері й далі продовжувати це безглуздя, або поринути в пітьму без жодного уявлення про те, що станеться далі. Джок переслідуватиме мене, сповнений люті, адже я втоптала його чесне ім’я в болото. Сусіди та друзі можуть поступово, стримано від мене відвертатися, поки не почнуть зневажати за нехтування мораллю, як це було з місіс О. Я могла ніколи знову не побачити своїх коней або зовсім розоритися, намагаючись знайти собі місце без підтримки Джока. Я могла зазнати невдачі в багатьох справах, але все одно не мала вибору.

Я повернулася в дім, загасила всі лампи й у темряві прокралася до своєї кімнати. Безгучно спакувала свої невеликі пожитки та ще до півночі була в дорозі.

21

адаєш, Джок прийде до мене? — спитав Бой, коли я повернулася до «Соясамбу» й усе йому розповіла. — Тепер, коли він дізнався про нас?

— Чого б він мав це робити? Він завжди наполягав на тому, що ми маємо дотримуватися правил пристойності й уникати пліток. Швидше навпаки, він зробить моє життя ще тяжчим та дужче впиратиметься, щоб не дати розлучення.

Ми були в моєму котеджі, сонце вже сіло.

Ніч була прохолодна, і я гріла руки об гасову лампу, дивилася на похмурого Боя.

Він неспокійно ходив по кімнаті, мовби не знаходив собі місця, хоча в моїй кімнаті бував уже десятки разів.

— А що буде з нами? — нарешті спитав він.

— Ти про що? Ми вдосталь із цього посміялися, хіба ні? Не думаю, що потрібно щось змінювати.

— Я лише запитав.

Він відкашлявся та загорнувся в сомалійську ковдру.

— Гадаю, деякі жінки бажали б, щоб хлопець якоїсь миті зробив певний крок і посерйознішав.

— То ти турбуєшся через це? Я ніяк не можу