Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 24. Перший крок до Лізи

Наступного ранку, коли Назар відвіз Софію на роботу, він залишився в машині неподалік, чекаючи новин.

Софія мала поговорити з Лізою та дізнатися, чи дозволить вона Назару хоча б бути поруч.

Йому не подобалася ця залежність від чужого рішення, але він розумів: якщо діяти грубо, дівчинка тільки ще більше закриється в собі.

Через годину телефон завібрував.

Софія: Вона погодилася. Але без питань і без розмов, якщо не захоче.

Назар усміхнувся.

Назар: Це вже щось. Де вона зараз?

Софія: У дворі, на своїй звичній лавці.

Він не відповів, просто вийшов із машини й пішов до центру.

Коли він зайшов у двір, одразу її побачив.

Дівчинка років десяти, у старенькій куртці, сиділа на краю лавки й бездумно малювала паличкою по землі.

Назар підійшов, не поспішаючи.

Ліза помітила його краєм ока, але не подала виду.

Він мовчки сів на іншому кінці лавки.

Між ними була дистанція. Не лише фізична, але й емоційна.

Назар не збирався ламати цей бар’єр силою.

Він просто дістав телефон і почав гортати щось у ньому, роблячи вигляд, що Ліза його не цікавить.

Минуло кілька хвилин у мовчанні.

Ліза все ще малювала на землі, але тепер крадькома зиркала на нього.

Назар це помітив, але не видав себе.

Ще кілька хвилин — і вона несподівано заговорила.

— Ви хто?

Він перевів на неї погляд.

— Назар.

— Ви з Софією працюєте?

— Ні.

— Тоді що ви тут робите?

Він посміхнувся.

— Просто сиджу.

Ліза насупилася.

— Тут немає більше лавок?

— Є. Але мені подобається ця.

Вона нахмурилася, обмірковуючи його слова, а потім раптом сказала:

— Ви не схожі на тих, кого вона водить до мене.

— Це комплімент чи ні?

Ліза знизала плечима.

— Всі вони хочуть мене «зрозуміти». А ви просто сидите.

Назар легенько усміхнувся.

— Бо я знаю, як це — коли тебе не розуміють.

Ліза підняла на нього погляд.

Це був перший крок.

І Назар не мав права його зруйнувати.

Ліза вдивлялася в Назаря, ніби намагалася його розгадати.

Він не поспішав говорити, не ставив питань. Просто сидів поруч, даючи їй простір.

— Звідки ви знаєте, як це — коли тебе не розуміють? — нарешті запитала вона.

Назар поглянув на неї.

— Бо теж через це проходив.

— Коли?

Він на секунду задумався.

— Коли повернувся з війни.

Ліза напружилася, але не відвела погляду.

— Ви були там?

— Так.

— І що?

Він видихнув.

— Повернувся, а світ змінився. Люди змінилися. Я теж. І було важко знайти когось, хто б це зрозумів.

Ліза стиснула пальці на паличці, якою малювала на землі.

— Як і мені.

Назар кивнув.

— Так.

Настала тиша, але цього разу вона була не напруженою, а майже… зрозумілою.

Ліза опустила голову.

— Дід каже, що мій тато сам винен.

Голос її був тихим, але в ньому було стільки болю, що Назар відчув, як щось стискається в грудях.

— Він не винен, — спокійно сказав Назар.

— Ви його не знаєте.

— Але я знаю, що ніхто не заслуговує опинитися в полоні.

Ліза стиснула губи.

— Я ненавиджу його за ці слова.

— Це нормально.

Вона здивовано глянула на нього.

— Що?

— Злитись — це нормально.

— Але Софія каже, що злість не допоможе.

— Вона права. Але інколи вона потрібна, щоб зрозуміти, що тобі боляче.

Ліза замислилася.

— Вам теж було боляче?

— Іноді досі боляче.

Вона знову опустила голову, малюючи щось на землі.

— Ви не питаєте мене, що я відчуваю.

— А ти хочеш, щоб я питав?

Ліза трохи скривилася.

— Ні.

— Тоді не буду.

Вона ще трохи помовчала, а потім тихо запитала:

— Ви завтра теж будете тут?

Назар ледь помітно усміхнувся.

— Якщо ти не проти.

Ліза знизала плечима, ніби їй було байдуже.

Але Назар бачив: це був перший крок.

І він не підведе її.

Назар і Софія їхали додому, і він помітив, як вона крадькома поглядає на нього.

— Що? — запитав він, ледве стримуючи усмішку.

— Просто цікаво, як пройшло.

— Хочеш сказати, що не допитувалася в Олі після занять?

Софія засміялася.

— Оля сказала, що ти просто сидів із Лізою і мовчав.

— Ага. І цього виявилося достатньо.

Софія здивовано підняла брови.

— Вона заговорила з тобою?

— Так. Спочатку просто спитала, хто я такий. А потім… Ми трохи поговорили.

Софія обережно поклала руку на його передпліччя.

— Назаре, це величезний крок.

Він коротко кивнув.

— Вона сказала, що ненавидить діда за те, що він звинувачує її батька.

Софія важко зітхнула.

— Вона ніколи не говорила цього вголос.

— Тому що всі кажуть їй «не злись», «не думай про це». А я сказав, що злитися — нормально.

Софія здивовано глянула на нього.

— І як вона відреагувала?

— Здивувалася. Але не заперечила.

Вона ще кілька секунд обдумувала його слова, а потім усміхнулася.

— Мені здається, ти робиш більше, ніж просто допомагаєш.

— Софіє, я просто сидів із нею на лавці.

— І цього було достатньо, щоб вона захотіла бачити тебе завтра.

Назар мовчав, але всередині відчував дивне тепло.

Софія притулилася до його плеча, коли машина зупинилася на світлофорі.

— Дякую тобі.

Він провів рукою по її волоссю.

— Завжди.

І цього разу він справді вірив у те, що робити.

Наступного дня Назар у вільний час переглядав варіанти подарунків для Софії на 14 лютого.

Він не хотів чогось банального, типу коробки цукерок чи м’якої іграшки.

Йому потрібно було щось особливе. Щось, що покаже, наскільки вона для нього важлива.

Варіанти були різні:

— Прикраси? Непогано, але вона не носить багато коштовностей.

— Поїздка? Вона зараз і так зайнята, їй буде важко вирватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍