Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Коли вона виходила з машини, він м’яко взяв її за руку.

— Якщо щось потрібно — дзвони.

Софія усміхнулася.

— Тепер у мене точно є зв’язок.

Вона підняла новий телефон, який він їй подарував, і підморгнула.

— І все ж… — Назар нахилився ближче. — Якщо щось трапиться — навіть найменше — ти мені скажеш.

Вона стиснула його пальці.

— Добре, мій захиснику.

Він трохи розслабився, але відпустив її руку не одразу.

— Буду після роботи.

— Чекатиму.

Вона нахилилася й легенько поцілувала його в щоку, перш ніж піти.

Назар їхав в офіс, але думки про Софію все ще крутилися в голові.

Він не міг пояснити, чому відчував такий сильний потяг оберігати її.

Можливо, тому що занадто добре знав, як швидко можна втратити найдорожчих людей.

Але тепер він більше не хотів нічого втрачати.

Коли він приїхав у компанію, його вже чекав Володя.

— Ну що, як ніч минула? Без драм?

— Майже, — Назар сів у крісло.

— Тобто?

Назар узяв чашку кави й зробив ковток.

— Я сказав Софії, що залишуся з нею назавжди.

Володя підняв брови.

— І?

— Вона не втекла.

Володя розсміявся.

— Оце прогрес, брате.

Назар тільки похитав головою й усміхнувся.

Бо, здається, цього разу все було правильно.

Назар допивав каву, коли Володя сів навпроти, схрестивши руки на грудях.

— До речі, є новини по тій дівчинці, Лізі.

Назар відразу зосередився.

— Що дізнався?

— Ну, офіційно все виглядає «нормально». Батько в полоні, але статус його підтверджений. Опікуни — бабуся й дід. Соцслужби були, перевіряли умови проживання, і, типу, претензій немає.

— «Типу»?

Володя кивнув.

— Неофіційно все гірше. Кажуть, дід постійно тисне на неї морально, а бабуся взагалі відсторонена. Дитина росте без підтримки, тому й стає замкнутою та агресивною.

Назар стиснув кулаки.

— Це пояснює, чому Софія так переживає за неї.

— Так. Але хороша новина — Ліза поки що ходить у центр, хоча й протестує. Софія для неї, мабуть, єдина людина, якій вона хоча б трохи довіряє.

Назар на секунду задумався.

— Нам потрібно діяти акуратно.

Володя насмішкувато підняв брови.

— О, ти вже кажеш «нам»?

Назар скептично глянув на нього.

— Ти ж усе одно допоможеш, чи не так?

— Авжеж, брате, — Володя усміхнувся. — Але що ти плануєш?

— Для початку — поговорю з Софією. Якщо вона знайде спосіб залучити мене до роботи з Лізою, буде легше.

— Гаразд. Я на зв’язку, якщо щось треба.

Назар кивнув, але в його голові вже формувався план.

Він не знав, чи зможе допомогти Лізі довіритися світові знову.

Але якщо це було важливо для Софії — він зробить усе можливе.

Після роботи Назар одразу поїхав за Софією.

Вона чекала його біля центру, загорнувшись у пальто, і, коли він зупинив машину, тепло усміхнулася.

— Привіт, — сказала вона, сідаючи в салон.

— Привіт, кохана, — Назар узяв її за руку й легенько стиснув пальці. — Як день?

— Насичений. Ліза знову втекла із заняття.

Назар відразу зосередився.

— Де вона була?

— Просто сиділа на лавці у дворі. Я вийшла до неї, але вона мовчала, — Софія зітхнула. — Вона ніби хоче, щоб її залишили в спокої, але водночас не йде далеко.

Назар поглянув на неї.

— Я хочу допомогти.

Софія здивовано моргнула.

— Ти?

— Так. Володя зібрав інформацію. Я знаю, в яких умовах вона живе. Знаю, що вона втрачає віру в людей. І знаю, що тобі це болить.

Софія трохи опустила голову.

— Так…

Назар легенько торкнувся її щоки, змушуючи подивитися на нього.

— Дозволь мені спробувати з нею поговорити.

— Назаре, вона не довіряє дорослим.

— А я не зовсім той «дорослий», якого вона звикла бачити.

Софія задумалась.

— Як ти це зробиш?

— Спочатку просто буду поруч. Без тиску. Подивлюся, як вона реагує. Якщо відчує, що я не змушую її говорити — можливо, сама заговорить.

Софія все ще вагалася, але потім повільно кивнула.

— Гаразд. Я поговорю з нею завтра. Якщо вона не заперечуватиме — тоді спробуєш.

Назар усміхнувся.

— Дякую.

Софія вдивлялася в нього, і в її очах було щось більше, ніж просто вдячність.

— Ти справді змінився.

— У який бік?

— У найкращий.

Він нахилився й м’яко поцілував її.

— Я просто хочу бути людиною, яка гідна тебе.

Софія посміхнулася й притулилася до нього.

— Ти вже нею є.

І Назар зрозумів: він зробить усе, щоб допомогти Лізі.

Бо для Софії це було важливо.

А отже, було важливо і для нього.