Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 23. Поради Володі

Коли Софія нарешті заснула, Назар вийшов на балкон і набрав Володю.

Той відповів майже одразу.

— Що, знову паніка?

— Не жартуй, Володю, — голос Назаря був напруженим.

— Що сталося?

— Софія зникла на кілька годин, телефон був поза зоною… Я вже думав збирати людей, а вона зайшла додому вся в сльозах.

Володя миттєво став серйозним.

— Що з нею?

— Каже, що впала в магазині. Хтось штовхнув, вона розбила телефон, забила ногу.

Володя тихо вилаявся.

— І ти впевнений, що це просто випадковість?

— Вона так каже.

— А ти сам у це віриш?

Назар замислився.

— Хотів би… Але я бачив, як вона виглядала. Вона не просто засмутилася через телефон.

— Ти думаєш, її спеціально штовхнули?

— Не знаю. Але щось мені не дає спокою.

— Хочеш, я проб’ю камери в тому магазині?

Назар задумався.

— Ні, поки що. Якщо вона сама каже, що це випадковість, я не хочу її зайвий раз накручувати.

— Але ти все одно збираєшся щось зробити, так?

Назар глянув у вікно, де в темряві виднілася Софія, яка мирно спала.

— Завтра куплю їй новий телефон. Я більше не хочу опинятися в ситуації, коли не можу до неї додзвонитися.

Володя хмикнув.

— Ну, це ти правильно вирішив.

— І ще…

— Що?

— Я хочу дізнатися більше про цю Лізу.

Володя здивувався.

— Ту дівчинку, про яку говорила Софія?

— Так. Софія хвилюється за неї. А я хвилююся за Софію.

Володя трохи помовчав, а потім сказав:

— Ти реально змінився, брате.

— У який бік?

— У хороший. Ти навчився дбати не тільки про себе.

Назар не відповів, тільки глянув у нічне небо.

Він не знав, ким він був до зустрічі з Софією.

Але тепер він точно знав, ким хоче бути поруч із нею.

Наступного ранку Назар прокинувся раніше за Софію.

Вона ще спала, загорнувшись у ковдру, і виглядала спокійною, на відміну від учорашнього вечора.

Він тихо встав, одягнувся й залишив на тумбочці записку:

"Я швидко. Буду через годину. Люблю тебе."

Після вчорашнього він вирішив більше не зникати без пояснень.

Перше, що він зробив, — поїхав до магазину електроніки.

Продавець одразу ж підійшов до нього.

— Чим можу допомогти?

— Мені потрібен телефон для моєї дівчини. Хороший, міцний, щоб не розбився від першого падіння.

— Тоді рекомендую звернути увагу на…

Назар вибрав модель із хорошою камерою, міцним корпусом і великим об’ємом пам’яті.

Поки оформляли покупку, він подумав про Лізу.

Потрібно було дізнатися більше про цю дівчинку. Софія переживала за неї, а це означало, що Назар мав допомогти.

Коли він отримав телефон, одразу ж набрав Володю.

— Яке у нас покриття серед знайомих у сфері соціальних служб?

— Ти про що?

— Є одна дівчинка. Її батько в полоні, мати зникла, а опікуни, схоже, не надто турбуються про неї. Я хочу дізнатися більше.

Володя насвистів.

— Ну ти і взявся за це, брате.

— Це важливо для Софії.

— Я зрозумів. Дам запит, глянемо, чи є в нас контакти.

— Добре. Чекаю.

Коли Назар повернувся додому, Софія вже сиділа на кухні, пила чай і читала щось у телефоні… Точніше, на екрані тріснутого телефону.

Він поставив перед нею коробку.

— Що це? — здивувалася вона.

— Твій новий телефон.

Вона широко розплющила очі.

— Назаре, навіщо?

— Бо я не можу дозволити собі втратити з тобою зв’язок.

Вона подивилася на нього, і він побачив у її очах змішані емоції — здивування, вдячність, щось ще, глибше.

— Ти… — вона ледь усміхнулася. — Ти неймовірний.

Він знизав плечима.

— Просто дбаю про те, що моє.

Вона розпакувала телефон, провела пальцями по екрану.

— Дякую, Назаре.

— Завжди.

Він сів поруч і взяв її за руку.

— А ще… Я хочу допомогти Лізі.

Софія здивовано моргнула.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я вже дав запит Володі, він спробує дізнатися більше.

Софія вдихнула глибше, її очі наповнилися теплом.

— Я не знаю, чим я заслужила тебе, Назаре…

Він усміхнувся й притягнув її ближче.

— Просто будь поруч. Цього достатньо.

Вона обійняла його, і він зрозумів:

Цей день вони почали правильно.

А далі він зробить усе, щоб кожен наступний був ще кращим.

Після того як Назар допоміг Софії налаштувати новий телефон — переніс контакти, встановив потрібні додатки та пояснив деякі функції — вони нарешті сіли снідати.

На столі стояв омлет, а поруч — тонко нарізана солона риба, яку Софія приготувала заздалегідь.

Назар узяв шматочок, поклав на хрусткий шматок хліба, спробував… і завмер.

— Ну що? — запитала Софія, уважно дивлячись на нього.

Він проковтнув і подивився на неї так, ніби вперше бачив.

— Софіє…

— Що?

— Це… це просто неймовірно.

Вона засміялася.

— Серйозно? Це ж просто риба і омлет.

— Ні, — він відрізав ще шматочок. — Це краще, ніж у ресторані.

Софія тільки похитала головою.

— Я ж казала, що мені подобається готувати.

— Подобається — це одне. А робити це так смачно — зовсім інше.

Вона всміхнулася, відкусила шматочок омлету й подивилася на нього теплим поглядом.

— Головне, щоб тобі було смачно.

— Софіє, якщо ти мене годуватимеш такими сніданками, я більше ніколи не піду в ресторан.

Вона хитро глянула на нього.

— Отже, ти плануєш залишитися надовго?

Він відклав виделку й, не відводячи очей, узяв її руку в свою.

— Я планую залишитися назавжди.

Її щоки злегка порожевіли, але вона не відвела погляду.

— Тоді я готуватиму для тебе щодня.

Назар усміхнувся.

— Домовилися.

Вони продовжили снідати, і Назар ловив себе на думці, що в цей момент йому не потрібно нічого іншого.

Бо зараз він був там, де має бути.

І поруч була саме та жінка, з якою він хотів розділити все життя.

Після сніданку Назар, як завжди, відвіз Софію на роботу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍