Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

— І що мені робити? Влаштувати романтичну вечерю при свічках?

Володя засміявся.

— Ні, це не в твоєму стилі. Але зроби щось приємне, не банальне. Софія має відчути, що ти про неї думаєш.

Назар на секунду замислився.

— Тобто перед її днем народження я маю показати, що попри все хороші моменти в житті є?

— Тепер ти мене розумієш!

Назар задумливо потер підборіддя.

— Гаразд. Доведеться щось вигадати.

Володя хитро посміхнувся.

— О, я впевнений, ти впораєшся.

Назар перевів погляд у вікно, думаючи про Софію.

Вона пройшла через багато болю.

Але, можливо, цього року все буде інакше.

І він зробить усе, щоб ці дні стали для неї особливими.

Назар відчинив двері квартири й одразу зрозумів — щось не так.

Тут було тихо. Занадто тихо.

Він швидко оглянув кімнату — ні її куртки на вішалці, ні сумки на столику, ні звичного запаху її парфумів.

Софії не було.

Його серце стиснулося.

Він дістав телефон і набрав її номер.

Один гудок. Другий. Третій…

Вона не відповіла.

Його пальці нервово стиснулися на корпусі телефону.

Він намагався дихати рівно, не впадати в паніку, але думки вже починали роїтися в голові.

Куди вона пішла? Чому не відповідає? Щось сталося?

Він ще раз зателефонував. Знову тиша.

Його кулаки стиснулися.

Якщо за п’ять хвилин вона не відповість — він її знайде.

Бо він не дозволить собі втратити її. Ніколи.

Назар ходив по квартирі, не знаходячи собі місця.

Телефон Софії був поза зоною.

Він намагався не панікувати, але з кожною хвилиною його напруга тільки зростала.

Він уже уявляв найгірші сценарії, його думки працювали, як на війні — швидко, без емоцій, оцінюючи всі можливі загрози.

Коли телефон знову мовчав, він набрав Володю.

— Назаре? — голос друга був спокійним, але той одразу зрозумів, що щось не так.

— Софія зникла.

— Що значить «зникла»?!

— Не знаю, її немає вдома, телефон поза зоною. Я не знаю, де вона!

Володя замовк на секунду, потім чітко сказав:

— Спокійно. Давай логічно. Де вона була востаннє?

— Вона мала йти додому з центру. Але вже пізно!

— Добре. Хочеш, збираємо хлопців, шукаємо її?

— Я вже готовий, — глухо відповів Назар.

І тут він почув, як повернувся ключ у замку.

Двері відчинилися, і на порозі стояла Софія.

Вона була заплакана.

Очі червоні, дихання збите.

Назар миттєво кинув телефон на стіл і в два кроки опинився поруч із нею.

— Софіє! Де ти була?!

Вона підняла очі, і він побачив у них біль.

— Назаре…

І просто розридалася.

Він притягнув її до себе, обійняв, міцно притискаючи до грудей.

— Я тут, — прошепотів він. — Я тут.

Вона вчепилася в його куртку, ніби боялася, що він зникне.

Назар не питав нічого. Не зараз.

Головне — вона повернулася.

А причину її сліз він дізнається потім. І якщо хтось зробив їй боляче — він це не залишить просто так.

Назар міцно тримав Софію в обіймах, поки вона намагалася заспокоїтися. Її плечі тремтіли, але поступово дихання стало рівнішим.

Він м'яко провів рукою по її спині.

— Кохана, що сталося?

Софія схлипнула, витерла сльози й відступила на крок.

— Я… я просто була в магазині, — почала вона тихо.

— В магазині?

— Так. Купувала рибку, хотіла засолити для нас… — її голос знову здригнувся.

Назару вже не подобався хід цієї розмови.

— І що далі?

— Потім зайшла в «Аврору». Хотіла подивитися дещо… — вона важко зітхнула. — Вирішила перевірити ціну через додаток, і в цей момент мене хтось штовхнув.

Він напружився.

— Хто?

— Я навіть не побачила… — вона опустила погляд. — Я впала… телефон вислизнув і розбився.

Назар провів рукою по обличчю, намагаючись приборкати гнів.

— А нога?

Софія трохи поворухнулася, ніби згадуючи про біль.

— Вдарилася при падінні. Але це не страшно.

— Не страшно? Софіє, ти прийшла додому вся в сльозах!

— Просто… телефон, день був важкий… і я розгубилася…

Назар на секунду замовк, потім глянув їй у очі.

— Покажи ногу.

Вона сіла на диван, трохи підняла штанину. На шкірі вже виступав синець.

Він стиснув зуби.

— Чорт…

— Назаре, я впораюся.

— Я знаю. Але ти не повинна справлятися сама.

Він встав, узяв аптечку й дістав мазь від ударів.

Опустившись перед нею на коліно, обережно почав наносити засіб на синець.

Софія тихо дивилася на нього.

— Назаре…

— Що?

— Ти ж розумієш, що це просто випадковість?

Він мовчки потер підборіддя.

— Я розумію. Але це не змінює того факту, що ти могла серйозно травмуватися.

Вона посміхнулася, поклала руку йому на плече.

— Головне, що я вже вдома.

Він підняв голову й зустрівся з її поглядом.

— І більше не змушуй мене так хвилюватися.

Софія видихнула й легенько торкнулася його губ.

— Постараюся.

Але Назар усе одно вирішив: завтра ж купить їй новий телефон.

Щоб більше ніяка ситуація не могла залишити його без зв’язку з нею.