Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

— Книга? Це хороший варіант, але просто книга — недостатньо.

Він ще думав над вибором, коли отримав повідомлення від Софії:

Софія: Коханий, я хотіла з тобою поговорити. Цими вихідними хочу поїхати до мами.

Назар зупинився.

Він перечитав повідомлення ще раз.

Поїхати до мами.

Цього він точно не очікував.

Він зітхнув, прибрав телефон у кишеню й одразу ж набрав Володю.

— Ну, що там у тебе? — відповів друг.

— Софія хоче на вихідні поїхати до матері.

— І?

— І я в шоці.

Назар сидів у своєму кабінеті, крутив у руках телефон і ще раз перечитував повідомлення Софії.

"Цими вихідними хочу поїхати до мами."

Він знав, що це мало б бути нормально. Софія любить свою маму, їй потрібен час із сім’єю.

Але щось усередині нього неспокійно стиснулося.

Він вирішив обговорити це з Володею, бо якщо хтось і міг дати йому чесну відповідь без зайвих сентиментів, то це був він.

— Почекай, — Володя відкинувся в кріслі. — Вона їде сама?

— Так, — Назар стиснув щелепи. — Сказала, що хоче побути з мамою кілька днів.

— І?

— І мені це не подобається.

Володя засміявся.

— Назаре, вона їде до матері, а не на фронт.

— Я знаю. Просто… — Назар замовк, сам не знаючи, як пояснити свої відчуття.

— Просто ти не хочеш, щоб вона їхала без тебе?

Назар зітхнув.

— Я знаю, що це звучить безглуздо, але так.

— Чувак, а якщо вона просто хоче побути з мамою? Ти ж не можеш бути з нею 24/7.

— Але після всього, що сталося… Після того, як вона впала, розбила телефон… Я не можу не хвилюватися.

Володя кивнув.

— Ну, тут я тебе розумію. Але вона не дитина, Назаре. Вона впорається.

Назар провів рукою по потилиці.

— Я знаю. Але що, якщо вона хоче поїхати не лише через маму?

Володя підняв брови.

— Ти думаєш, вона віддаляється?

— Не знаю… Просто в голові крутяться ці думки.

Володя важко зітхнув.

— Назаре, ти знову накручуєш себе. Якщо сумніваєшся — просто поговори з нею.

Назар кивнув.

— Так і зроблю.

Але всередині тривога нікуди не зникла.

Він мав дізнатися, чому Софія хоче їхати одна.

Увечері Назар чекав на Софію, сидячи в машині біля центру.

Він вирішив, що не буде нічого вигадувати — просто запитає її прямо.

Коли вона сіла в авто, він відразу помітив, що вона трохи втомлена.

— Привіт, — усміхнулася вона, пристібаючи ремінь.

— Привіт, — Назар уважно на неї глянув. — Софіє, я хотів поговорити.

Вона перевела на нього погляд.

— Щось сталося?

— Ти хочеш поїхати до мами на вихідні.

— Так, — вона кивнула.

— Одна.

Вона трохи насупилася.

— Так.

Він стиснув кермо.

— Чому?

Софія важко видихнула.

— Назаре, будь ласка, не сприймай це неправильно. Я не тікаю від тебе і не хочу віддалитися.

— Тоді поясни.

Вона на секунду замислилася, підбираючи слова.

— Останнім часом у мене було багато стресу. Ліза, робота, те, що сталося з телефоном… Я просто хочу трохи побути з мамою, перевести дух.

Він мовчав, обдумуючи її слова.

— Ти могла сказати мені.

— Назаре, ти і так постійно дбаєш про мене. Я не хочу, щоб ти хвилювався ще й через це.

Він дивився на неї, і тривога в грудях потроху почала спадати.

— Тобі справді потрібен цей час?

— Так. Просто день-два, щоб перезавантажитися.

Він кивнув.

— Добре. Але якщо що — ти одразу мені дзвониш.

Вона усміхнулася й поклала руку йому на плече.

— Звичайно.

Він усе ще не був у захваті від її рішення, але тепер принаймні знав, що справа не в ньому.

Вона просто хотіла трохи тиші.

І якщо це зробить її щасливішою, він не стане заперечувати.

Головне, щоб вона повернулася до нього.

Назар мовчки вів машину, обдумуючи розмову.

Софія сиділа поруч, дивилася у вікно, її обличчя було спокійним. Вона не тікала, не віддалялася, просто хотіла трохи часу для себе.

І він мусив прийняти це.

Коли вони доїхали додому, Софія зупинилася біля дверей, глянула на нього.

— Ти ще думаєш про це, правда?

Назар підійшов ближче, обійняв її.

— Я просто звик завжди бути поруч.

Вона легенько усміхнулася.

— Я знаю. Але іноді мені потрібно трохи часу, щоб побути із собою.

Він кивнув.

— Я розумію.

Софія піднялася на носочки, м’яко поцілувала його.

— І я обіцяю, що після вихідних ти мені ще набриднеш від того, що я постійно буду біля тебе.

Назар усміхнувся.

— Доведеться терпіти.

Вона засміялася, і його серце нарешті трохи відпустило.

Вона повернеться.

Бо її вибір — завжди бути поруч із ним.

Наступного ранку вона збиралася в дорогу.

Він допоміг їй з валізою, хоча Софія запевняла, що сама впорається.

Перед тим як сісти в потяг, вона обійняла його.

— Я скоро повернуся.

— Буду чекати, — тихо сказав він, вдихаючи запах її волосся.

Вона підняла голову й м’яко поцілувала його.

— Люблю тебе.

— І я тебе.

Коли потяг рушив, Назар залишився стояти на пероні, дивлячись їй услід.

Він не хвилювався, як раніше.

Бо знав — вона повернеться.

Бо їхнє кохання було сильнішим за відстань.

День без Софії здавався Назару нескінченним.

Він знав, що вона всього на кілька днів у мами, що з нею все гаразд, що вона регулярно писала йому повідомлення та дзвонила.

Але це не допомагало.

Він ловив себе на тому, що раз у раз дивиться на телефон, чекаючи нового повідомлення.

Софія: Як ти?

Назар: Схожу з розуму.

Софія: Ну що ти так? Я ж скоро повернуся!

Назар: Ці «скоро» здаються вічністю.

Софія надіслала йому сердечко, і він ледь усміхнувся.

Але відчуття порожнечі залишилося.