Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

Мої пальці все ще стискали її зап'ястя. Тонке, холодне, але з таким залізним спокоєм, що мене нудило від злості. Я міг би зробити їй боляче. Міг би змусити її відчути всю силу мого гніву. Але що далі?

Вона просто продовжувала б дивитися на мене цим порожнім, байдужим поглядом.
Я змусив себе відпустити її. Повільно. Майже неохоче.

— Я не хочу завдавати тобі шкоди, принцесо, — мій голос зірвався на низький хрип. — А якщо тобі потрібна допомога, я знайду тобі гарного психолога.

Вона навіть не ворухнулася, коли я відступив.
Що зі мною, чорт забирай? Я мав би відчувати задоволення від її страху, її непокори, її спроб тікати. Я мав би розважатися.

Але зараз... Я відчував, що щось вислизає з моїх рук.
Злість кипіла в мені, як розпечене залізо. Я стискав кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні.

Я не хотів цього визнавати. Не хотів навіть думати про це. Але я не міг більше тиснути на неї.

Не зараз. Не так.

Тео все чув. Він не пішов. Стояв за дверима й слухав. Він не посміхався, не провокував мене, просто мовчки спостерігав.

Він був слабким. Він не мав права втручатися, але чомусь сьогодні я не розбив йому обличчя.

Різко розвернувшись, я пішов геть, залишивши їх удвох. Мені потрібен був холодний душ. І чортова цигарка.