Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

20

Еліана 

Темрява за вікном більше не лякала мене. Вона стала звичною, майже заспокійливою. Можливо, тому що саме в ній я могла сховатися від реальності. Від нього.

Даміан більше не кричав. Не погрожував. Не ламав мене фізично. Але його мовчазна присутність усе одно душила.

Він злився, бо я перестала боротися. Перестала давати йому емоції. Я навчилася бути порожньою.

Коли Тео зайшов до моєї кімнати, я навіть не здивувалася. Його погляд був спокійним, але всередині я відчувала, як він напружений. Він говорив про те, що вихід є. Що я не повинна здаватися.

Але хіба він розумів?

— Ти більше довіряєш мені, ніж йому, так?

Його слова зависли в повітрі. Тео не рухався, не тиснув, просто чекав.

— Так. — Я повільно підняла на нього погляд.

Це було не питання. Це було констатацією факту. Я довіряла йому більше, ніж Даміану. Бо Тео не намагався мене зламати. Бо він не дивився на мене як на трофей.

І, можливо, саме це злякало мене найбільше. Тео не відвів погляду. Його очі були спокійними, але в них ховалося щось глибше — рішучість, змішана з тривогою.

— Я радий, що ти це сказала, — тихо промовив він.

Його голос був теплим, без звичного сарказму чи байдужості, які я чула від нього раніше. Я не звикла до цього боку Тео.

— Це щось змінює? — запитала я, ледве чутно.

Він на секунду стиснув губи, ніби зважуючи слова.

— Змінює для мене.

Я не знала, що відповісти. Моє тіло ще пам’ятало дотики Даміана, його грубу силу, його бажання повністю мене підкорити. Але поруч із Тео я не відчувала страху. Лише здивування.

Він був тут, у кімнаті, усвідомлюючи, що ризикує. Що Даміан може знову вибухнути. Але Тео не йшов.

— Якщо тобі потрібно буде піти… Якщо тобі потрібно буде зробити вибір… — він говорив повільно, обережно. — Я допоможу.

Моє серце пропустило удар.

— Тео… — я прошепотіла, не знаючи, що сказати.

Він знав, що його слова могли стати смертельною помилкою. Знав, що Даміан не пробачить. Але все одно сказав їх.
Його пальці ледь торкнулися моєї руки. Легкий, майже невагомий дотик.

— Ти не одна, Еліано.

І я зрозуміла, що він справді на моєму боці.
Його слова проникали глибоко, розбиваючи стіну, яку я так довго будувала навколо себе.

"Ти не одна."

Це мало б бути очевидним, але після всього, що сталося, я не могла в це повірити. Я була впевнена, що більше ніхто й ніколи не стане на мій бік. Що всі довкола або бояться Даміана, або підтримують його, або просто вважають мене слабкою жертвою, яка вже не здатна на боротьбу.

Але Тео стояв переді мною і доводив, що я помилялася. Я відчула, як у грудях щось здригнулося. Не надія — її у мене вже не залишилося, але щось схоже. Щось, що змушувало знову вдихати на повні груди.

Я опустила очі на свою руку, яку він ледь торкнувся. Його дотик був легким, невимушеним, без жодного примусу. Так сильно відрізнявся від того, що я звикла від Даміана.

— Навіщо ти це робиш? — запитала я, досі не вірячи в його щирість.

— Бо не можу дивитися, як ти перетворюєшся на привида. — Він глянув на мене уважно.

Його відповідь змусила мене здригнутися.
Привид. Так, це слово ідеально описувало мене. Те, ким я стала, але… хіба я дійсно хотіла залишатися такою?

Я думала, що боротьба закінчилася. Що вже не має значення, чи чинитиму я опір, бо Даміан переміг. Але зараз… Я згадала всі свої спроби втечі. Всі провали. Всі покарання, якими він змушував мене підкорятися.

Але якщо я більше не відчуваю страху… якщо всередині мене вже нічого не залишилося… то що ще він може забрати?

— Ти заслуговуєш більшого, ніж це, — тихо додав Тео.

Я стиснула пальці в кулак, вдихнула глибше. Я думала, що мене вже нічого не здатне похитнути. Але ці слова… Вони знову розпалили в мені щось небезпечне.

Впертість. Рішучість. Життя. Я більше не була мертвою. І якщо в мені ще залишилося хоч щось… Я використаю це для втечі.

 Я не була впевнена, чому вирішила це зробити. Можливо, тому що Тео мав рацію — я перетворювалася на привид. Можливо, тому що всередині мене знову почало зароджуватися щось схоже на спротив. Або ж тому, що я хотіла побачити, як він відреагує.

Я знала, що він ще вдома. Чула, як він ходив по кабінету, як розмовляв телефоном. Але я так і не чекала його візиту до моєї кімнати. Він не з’явився. І в цьому теж було щось нове.

Я вийшла з кімнати, прямуючи до їдальні. Серце глухо стукотіло в грудях, але не від страху. Від очікування.

Тео пішов трохи раніше, сказавши, що скоро повернеться. А я залишилася одна. Вперше за довгий час приймаючи власне рішення.

Коли я увійшла до їдальні, перше, що побачила — це його. Даміан сидів за столом, спокійний, розслаблений, з келихом вина в руці. Його темний погляд ковзнув по мені, але він не сказав ані слова.
Я зробила кілька кроків уперед і зайняла місце навпроти.

— Ти прийшла вечеряти, — констатував він після довгої паузи.

— Так.

Я помітила, як у його очах промайнуло щось схоже на здивування, але він швидко приховав це за маскою байдужості.
Мовчання між нами тягнулося нестерпно довго.

Я взяла вилку, механічно торкнулася їжі, хоча не відчувала голоду. Даміан більше не дивився на мене. Він зробив ковток вина, спокійно поставив келих і, нарешті, заговорив.

— Завтра мене не буде. — Я підняла свої очі на нього. — Поїздка в інше місто, — пояснив він. — Справа по роботі.

Його голос був рівним, невиразним. Ніби це не мало для мене жодного значення.
Але для мене це мало значення. Даміан залишить будинок, залишить мене тут.
Я відчула, як усередині щось ворухнулося — тиха, ледь вловима іскра.

— На довго? — запитала я.

Він примружився, ніби роздумуючи, чому мене це цікавить.

— На день. Можливо, два.

Два дні. Мої пальці міцніше стиснули вилку. Це був шанс.
Даміан підняв на мене погляд, немов відчуваючи щось. Але цього разу я змогла тримати обличчя спокійним.
Я опустила очі, змушуючи себе зробити кілька маленьких ковтків супу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍