Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Колись він власноруч зачісував вічно кудлате дівчисько. Як давно це було…

«…дощ лив все сильніше, але в дуплі величезного старого дуба було якщо не тепло, то принаймні сухо, хоч і тісно для трьох дітей. Хоча які діти, вони були вже дорослими. Хлопчикам, які сиділи по обидва боки від дівчинки, вже виповнилося по десять, їхній товарці якраз сьогодні зрівнялося вісім. Може, звичайно, вони були на кілька місяців старші або молодші за свої роки, точних дат народження вони не знали та вибрали їх самі.

У цьому притулку діти не мали днів народжень. Можна було дізнатися дату надходження до притулку, але для цього довелося б лізти до головного корпусу, а так ризикувати діти не хотіли. Навіщо? Це не їхній день, а те, що їм прописали їхні наглядачі. Навіщо їм ця відписка від тих, хто й імені їм не дав. Дітей, які надходять сюди, звали за початковим кодом їхніх особових справ.

Ось так просто і моторошно, але у дітей тут теж були особисті стосунки із шифром та вказівкою того, чим вони можуть бути корисні та чим небезпечні. У цій клоаці всесвіту, чомусь названого притулком, це було неймовірно важливим. Точніше б цьому місцю підійшла б назва «Сафарі-Парк». Ні, на вихованців тут не полювали в прямому розумінні, але до повноліття вони були прив'язані до кордонів притулку. А поки вони були власністю цього місця, ними могли розпоряджатися так, як забажають і так, як за це заплатять. Жаліти? Кого? Нащадків злочинців, безумців, химер?

І їх не жаліли. На те, що діялося під маскою благородного будинку для складних дітей, заплющували очі.

Для трійці, яка перечікувала дощ у дуплі, життя тут стало вже звичним. Життя звірят, для яких світ не заготував нічого доброго, крім них самих. Іншого вони не бачили.

Тихий шелест води, що стікали з листя, перервав звук чхання. З досадою скривившись, скуйовджений темноволосий К-13 повернув голову, щоб потертися носом об плече сестри.

– Як думаєш, наші встигли сховатися чи знову лікуватимемо? – поцікавився він поверх голови сестри.

Другий хлопчик невиразно знизав плечима.

– Якщо не дурні – встигли. Замерзла? – Схиливши голову набік, уточнив Н-06.

Дівчинка, котра сиділа між ними, мужньо постаралася припинити стукати зубами.

– Ні, зовсім ні, – озвалася вона, але обдурити хлопчаків не вийшло.

К-03 закотив очі й міцніше обійняв сестру.

– А-09, припини брехати, безсоромне дівчисько, – наслідуючи скрипучого голосу однієї з наглядачок, промовив він, заслуживши тичок гострого дівочого ліктя в бік.

– Ви мені обіцяли, що сьогодні день мій і ви взагалі все-все, що я захочу виконаєте! – нагадала вона.

Фиркнувши, хлопчик лукаво пограв бровами. Обіцяти виконати не означає обіцяти не підсмикувати. На жаль, Н-06 виявився жахливим занудою і жарт не підтримав.

– Виконаємо, а хто не захоче – викинемо його з дупла, – пообіцяв він.

Стрепенувшись, дівчинка засяяла щербатою усмішкою і переможно подивилася на обуреного брата. Примруживши темні очі, той якраз багатообіцяльно подивився на Н-06.

– О, ну ми жартуємо, – відразу пом’якшала дівчинка і притулилася до нього. – Не бурчить ... Краще зробіть мені подарунок!

Обурено подивившись на безсовісну кудлату маківку, К-03 підібгав губи, охнув від болю в розбитій і зітхнув.

– Чого ти хочеш, коза?

Знову посміхнувшись, дівчинка завозилася. Якась думка її надихнула та навіть зігріла. З лукавою усмішкою подивившись на братів, вона склала руки на колінах.

– Подаруйте мені ім'я!

Шелест дощу на вулиці став тільки частішим, зазвучав несподівано голосно. Трохи приголомшені, хлопчаки якось розгублено глянув на неї. Першим голос подав Н-06, який дуже м'яко заговорив:

– Та хіба ми так багато імен знаємо, можемо ми хіба щось хороше подарувати? Ось вийдемо звідси – вибереш будь-яке, яке сподобається!

Нахмурившись, дівчинка вперто труснула головою. Ні, це їй не подобалось.

– Обіцяли – даруйте!

– Ось дрібна нахабниця! – обурено пирхнув К-03. – Барсиком, як кухонного кота назвемо. Забарвлення підходить…

Розсміявшись, він спробував ухилитися від гострого ліктя, але зачепив п'ятою другого хлопчика. Кілька хвилин дуб тремтів від сміху і метушні, поки діти не заспокоїлися. Затихнувши в їхніх обіймах, А-09 зітхнула.

– Не хочу чекати. Нічого з того, що тут не хочу. Дайте мені ім'я. А я вас назву? Хочете? Такі імена дам, які б ніхто не дав. Пам'ятаєте я книжку стягла у Качки? Я там надивилася. Ні, ви можете потім змінити…

Запнувшись, дівчинка раптом змішалася. Вона явно тільки зрозуміла, що їм ті імена можуть і не сподобатися, але Н-06 тільки тихо зітхнув і дістав з кишені рідкозубий гребінь. Не діло було у свій день народження дівчинці кошлатою носитися.

– Сподобаються. Адже це будуть імена не звідси… І я теж знаю одне ім'я не звідси.

Скептично глянувши на гребінь у його руках, потім на гніздо на голові сестри, К-09 усміхнувся майже зі співчуттям до дівчинки, яка ще не підозрювала, що сьогодні на неї буде здійснено напад краси.

– І яке?

– Анна.»

На якусь частку секунди на обличчі Найстієля з’явився дивний вираз внутрішнього вагання. Щось не давало спокою демону, якийсь вибір, зроблений похапцем, мучив його. Але чоловік тільки вперто потер перенісся, так само як його дружина, і змусив цю тінь зникнути.

Звичайна картина звичайного розколу. Таких у світі безліч і кожна по-своєму гірка. Втім, дзвінка нотка туги, що зависла в повітрі, остаточно розчинилася в порожнечі, варто було дверям прочинитися.

До Дажени, котра увійшла до аудиторії, одночасно метнулися два однаково роздратовані погляди. Наче не все ще було сказано, не все озвучено і нота, яка тремтіла в повітрі, ще могла вилитися в нову мелодію, але її перекреслили, зруйнували те, що так і не встигло з'явитися.

Від несподівано шаленого натиску Дажена на мить навіть розгубилася і відсахнулася. Втім, того, хто йшов за нею, ця затримка не збентежила. Безцеремонно потіснивши некромантку з дороги, в аудиторію поважно увійшов чоловік, який змусив Барс ледь чутно свиснути.