Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

і таке інше... Ця тварюка відчула мою тугу й скористалась нагодою, — я поглянула на Локвуда. — А про що думав ти, коли вона з’явилась перед тобою?

Локвуд підняв комір вище, нібито від холоду. Я знала, що на такі запитання він дуже не любить відповідати.

— Я вже й не пам’ятаю...

— Ти був геть зачарований, коли я підійшла до тебе. Нічогісінько не чув і не бачив. Ішов за нею, мов сновида, навіть після того, як я відтяла їй голову.

З воріт ярмарку виїхали фургони ДЕПРІК і помчали геть, моргаючи фарами й скриплячи гальмами. За ними власним автомобілем поїхав Барнс, скорботно махнувши нам рукою з-за віконця.

Локвуд зачекав, поки все вщухне, й тільки потім заговорив знову:

— Я знаю, як ти переймаєшся мною, Люсі. Та насправді цього не варто робити. Такі речі можуть статись із будь-яким агентом. Хіба ти сама не потрапляла до примарних пасток? Пригадай хоча б оті криваві сліди на сходах або мого двійника в підвалі магазину братів Ейкмерів. Та все закінчилося добре, бо тоді я допоміг тобі, а зараз ти допомогла мені. Ми завжди повинні допомагати одне одному. Якщо ми так чинитимемо, то впораємось з усім.

Від цих чудових Локвудових слів мені стало навіть трохи тепліше. Хотілося вірити, що він сказав це щиро.

***

Коли ми повернулись на Портленд-Роу, життя увійшло до звичної колії. Це означає, що спочатку ми трохи посперечались, хто з нас плататиме за таксі, далі швиденько поснідали, а потім Джордж, першим зайнявши ванну, засовався там під гарячою водою. Кіпс і Голлі роз’їхались по домівках. А ще пізніше, коли вже повернуло на ранок, ми з Джорджем та Локвудом позасинали по своїх ліжках. Коли я прокинулась, уже минув полудень, а першим, що впало мені в око, була склянка, яка стирчала з мого рюкзака, абияк повішеного на бильце стільця. Рюкзак тулився до купи брудної білизни на підлозі, а череп зирив на мене зі склянки з такою огидою, ніби я щойно застрелила з рушниці його бабусю.

Дивна річ, але це видовище підбадьорило мене. Я сіла на ліжку, сонно погойдуючись, крутнула важелем і відразу почула пронизливі скарги.

— Я вчора не вимикала тебе, — зауважила я. — Це зробив привид.

— Ну то й що? Ти все одно винна! Ти не повинна була дозволити цій старій примарній бабезі тицяти пальцями в мою склянку! Хіба не твій обов'язок стежити за цим? Я ж не можу цього зробити, сидячи тут за склом! Як це інакше назвати, якщо не звичайнісінькою недбалістю?

— Годі вже. Ти ж не дитина, — я розкуйовдила волосся. Сиві пасма нікуди не поділись. Треба, мабуть, пофарбувати їх. — Черепе! — зненацька додала я. — Мене дуже хвилює Локвуд!

— Локвуд?— здивувався привид.

— Так.

— Ну, ти ж мене знаєш. Я його як рідного брата люблю... — примарне обличчя скривилось, удаючи цікавість. — А що з ним таке?

Я витягла ноги вперед і загойдалась на краєчку ліжка. Пригадала Локвуда таким, як він був на кладовищі. І таким, як він прямував за Красунею. А ще згадала Примарного Хлопця в підвалі магазину Ейкмерів — його моторошне, порожнє обличчя, в яке я зазирнула тоді, майже рік тому. Хлопець напророчив тоді Локвудові смерть і сказав, що він помре заради мене. А ще й ця механічна ворожка минулого вечора... Її віщування теж не втішило мене.

— Часом я не розумію, чим Локвуд керується, — зітхнула я. — Зовні з ним немовби все гаразд, та мені здається, що під цим щось приховане... Я не знаю, чого він прагне насправді, й боюся, що це може бути щось... нездорове... — я замовкла, шкодуючи, що взагалі завела цю розмову.

— Що ж, дякую й за це, — відповів череп, переконавшись, що я вже закінчила. — Такі собі пошуки навмання Ходи туди, сам не знаєш куди...

Я труснула головою, раптово розлютившись сама на себе. Про що я тільки думала? Розповідати цьому клятому черепові про Локвудових батьків чи про могилу на кладовищі? Бридня!

— Я розумію, що до Локвуда тобі байдуже, — сказала я. — Просто хочу запитати: може, ти помітив що-небудь... — я взяла рушник і закінчила: — Гаразд, забудь. Це дурниця.

— Я просто забув, що таке співчуття — відказав череп. — Надто вже багато часу минуло відтоді, як я був живий. Я розучився переживати, я давно вже не розумію, чого хочуть смертні І до того ж я не вельми добре знаю Локвуда.

— Гаразд, гаразд. Облиш.

— Я можу сказати хіба те, що він надто гарячкує, глибоко переймається власними втратами, заглиблений у себе, поведений на своїй родині й цілком очевидно прагне смерті.. А краще, ніж ми з тобою, його не знає ніхто. Отаке-то, — додав череп.

— Що ти сказав? — я аж заціпеніла з рушником у руках. — Що це за нісенітниця? Ніякої смерті він не прагне!

— Я розумію, що тобі не хочеться цього визнавати... Гаразд, облишмо цей момент, — череп забурмотів якусь пісеньку, а тоді продовжив: — Хоча власне, не варто. Те, що Локвуд прагне смерті відомо не тільки нам. Це відомо всім. Це, так би мовити, його друге «я». А останнім часом це прагнення в нього посилилось завдяки тому, що сталося з вами обома Адже ви вдвох побували на Тому Боці А такі прогулянки без сліду не минають... — череп вишкірився й так примружив очі, що вони перетворились на щілинки. — Гадаєш, чому Красуня вчора обрала саме тебе? Ти ж не хлопець!

Раніше я про це не думала, однак череп мав рацію. Я була єдиною дівчиною поміж усіма можливими жертвами Красуні. Та будь-що — чи то була правда, чи ні, — висновки черепа, як завжди, тільки розсердили мене.

— Не варто було мені розмовляти про це з тобою, — буркнула я, нахилившись над склянкою. — А Локвудові, будь певен, є заради чого жити.

— Та невже?— вирячився на мене привид. — Ну, то скажи мені, заради чого?

Промовивши це, він зробив із собою щось таке, від чого його сяйво стало каламутним, і я побачила, що роздивляюсь на своє власне, викривлене на стінці склянки обличчя.

— Ну то що?— мовив череп.

Я вилаялась і сказала, відходячи вбік:

— Нічого! Що я буду пояснювати старезній гнилій костомасі?! І мені байдуже до якихось