Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Але ж тебе тільки це й займає, — зіпнув привид. — Тільки це й займає! А як не хочеш зі мною розмовляти, то випусти мене зі склянки й більше ніколи не почуєш про мене...

Я ляснула за собою дверима ванної кімнати.

***

Коли я зійшла вниз, Джордж із Локвудом були в бібліотеці. Локвуд саме читав газету, перекинувши своїм звичаєм довгі ноги через поруччя крісла. Джордж, згорбившись, сидів поруч і уважно вивчав невеличкий стосик списаного паперу; на підлозі біля його ніг лежали шматок клейонки та брудний мотузок. До речі, за увесь час після нашої сутички з сером Рупертом Джордж ані словом не прохопився про той пакунок, який передала йому Костомаха-Фло. А потім, за всім клопотом, я просто забула спитати його.

Я вмостилась на стільці. В бібліотеці було прохолодно, тому тут запалили камін, який уже весело тріскотів.

— Є новини, — промовив Локвуд із-за газетного аркуша.

— Які? Погані чи дуже погані?

— Є й погані, й дуже погані. І цікаві. А часом ті та інші вкупі.

— Гаразд, розповідай уже.

— Пам’ятаєте, Джордж цими днями згадував старого Адама Банчерча?

— Еге ж. Того, що лютував, коли агенція «Фіттес» намагалася закрити його контору?

— Атож. Він помер.

— Як? Від дотику привида?

— Ні. Минулої ночі на нього напали. Хто напав, що там сталось — невідомо. Він повертався додому з Розергайта, після однієї справи з Причаєним. Ішов він сам-один. Дорогою на нього вже чекали. Напали, побили й покинули на вулиці. Знайшли його тільки вранці й відвезли до лікарні, де він і помер.

— І жодних слідів немає? — запитала я, позирнувши на Джорджа.

— Може, поліція когось і заарештує, — відповів, трохи помовчавши, Локвуд. — Не знаю.

Я нічого не відказала. Навряд чи поліція братиметься до цієї справи.

— Наступну новину я теж назвав би лиховісною, — провадив Локвуд, кладучи газету вбік. — Цього ранку ми отримали офіційного листа з ДЕПРІК. Завтра ввечері всі керівники маленьких незалежних агенцій повинні прибути до Будинку Фіттес, де панна Пенелопа Фіттес має зробити важливе оголошення. На шосту годину, — тепер уже Локвуд позирнув на мене.

— Нас усіх хочуть порозганяти?

— Про це в листі нічого не сказано.

— Можливо, — похмуро промовив Джордж, перебираючи далі папери.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — До речі, я маю для вас ще одну новину. Цього ранку в театрі до мене підійшов інспектор Барнс... і потис мені руку.

— Щось не схоже на нього, — зауважила я. — Він часом не захворів?

Локвуд поглянув на свою праву долоню й витер її об коліно:

— Сподіваюсь, що ні. Він подякував нам за чудову роботу.

І це ще не все. Він дещо передав мені.

Він простяг мені папірець, на якому було написано:

«Північний Захід, Альма-Террас, 17, сьогодні о 20:00».

— Він призначив тобі зустріч? — здивувалась я.

— До того ж таємну, — всміхнувся Локвуд. — Таку, про яку не повинні довідатись нишпорки з ДЕПРІК. Та й сам Барнс не напише про неї звіт своїм павучим почерком.

— То ти підеш на цю зустріч? — запитала я.

— Гадаю, що ми підемо туди всі. Як ти думаєш, Джордже, чого від нас хоче Барнс?

— Гм-м? — Джордж обернувся до нас. Його очі за скельцями окулярів мерехтіли, проте погляд був неуважний, ніби відчужений. — Мабуть, хоче нас попередити, щоб ми не пхали носа до чужого проса... — він ще раз поглянув на папери, які тримав у руці. — Тільки вже запізно.

— Гаразд... Що це в тебе за папери, Джордже? — спитала я. — І чому Фло передала їх тобі?

— Часом вона виконує невеликі розсліди на моє прохання. Сам я не завжди можу потрапити до деяких бібліотек, а в неї такі незвичайні й широкі зв’язки... Це в мене свідоцтва про смерть, — він почухав кінчик носа.

— Це пов’язано з твоїми дослідженнями про Марісу Фіттес? — перепитала я. — І що ж ти виявив?

Джордж завагався:

— Поки що не можу сказати. Слід ще подумати. Спитай краще вранці.

***

Альма-Террас, де інспектор Барнс призначив нам зустріч, виявилась вузенькою закіптюженою вуличкою в Північно-Західному Лондоні. Уздовж її північного боку тягся рядочок старих іржавих захисних ліхтарів, що не дуже успішно боролись із надвечірніми сутінками. Ми простували повз них, переходячи то в тінь, то до світла, дорогою до будинку номер сімнадцять.

Вікна першого поверху в багатьох будинках були завішені срібною сіткою; крізь неї на вулицю падало лагідне домашнє світло. Віконниці подекуди ще не зачинили — там у вікнах можна було побачити розпливчасті силуети людей, що пересувались у глибині кімнат. Ніч ще не настала, проте всі люди вже повернулись додому, надворі залишились хіба що агенти — такі, як ми.

Інспектор Монтеґю Барнс чекав на нас біля брами будинку номер сімнадцять. Будинок стояв якраз між двома захисними ліхтарями, тож постать інспектора в пожмаканому, як завжди, вбранні ми розгледіли тільки зблизька. За Барнсовою спиною виднів сам будинок — зовсім невеличкий, як і решта будинків на цій вуличці, хіба що садочок перед ним був старанно доглянутий. На підстриженому газоні стояли глиняні фігурки гномів.

— Добрий вечір, інспекторе, — мовив Локвуд. — Пробачте, ми запізнились.

— Іншого я від вас і не чекав, — буркнув Барнс.— Щоправда, запізнились ви тільки на пів години. Вважайте, що ви зробили мені ласку.

Далі відбувся незграбний обмін привітаннями, під час якого ми по-молодечому зухвало усміхались інспекторові, а він скрушно, як і личить людині середнього віку, поглядав на нас. Та водночас цього вечора ми помітили в ньому щось дивне. Ні, зовні Барнс був такий самий, як завжди: понуро опущені вуса, згорблені плечі, ніби він тяг на собі всі скорботи світу. Тільки згодом я зрозуміла, що вперше бачу інспектора без дощовика й краватки. Він стояв у сорочці з засуканими рукавами і розстебнутим коміром.

— То ось він, будинок номер сімнадцять,—мовив Джордж, оглядаючи будівлю. — Непривітна, правду кажучи, хатинка. Присягаюсь, що тут сталося щось моторошне.

— Згоден... Ви хочете, щоб ми вигнали звідси духів, пане Барнсе? — запитав Локвуд. — А може, краще було б просто завалити цю стару хижу? І засипати сіллю... — він завагався. — Чому ви так дивитесь на мене, інспекторе?

— Бо це мій