Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Ваша правда, — не сперечався Тиміш. — Але це тимчасово! За возами, цепелінами і потягами наше майбутнє, точно кажу. Мене у цеху вважають дурисвітом, на сміх підіймають, чекають мого банкрутства. Але я певен, що попри всі теперішні негаразди, останнім сміятимусь я. Бог завжди допомагає першопрохідцям, панове, то відомий факт. Істинно кажу вам, сотня років мине, і ніхто не згадає, що вози колись волами чи конями запрягали. І паротяги усюди будуть, і кожен матиме власний невеличкий цепелін, аби плавати повітрям де і коли йому заманеться... Лише одного мені шкода — на власні очі не побачу, як те буде і як насправді житимуть люди через сто років!

Северин не помітив, як натхненна промова захопила його. Чумак оповідав так гаряче і переконливо, що хотілося вірити в таке майбутнє. Джура, на відміну від Тиміша, і справді побачить, як воно буде через сто років... Але в іншій подобі.

— Щось я запатякався. Вибачте старому базікалу, це все через душевні переживання, панове характерники! Нечасто мене грабують і ще рідше випадає честь пригостити вовчих лицарів. Нумо, прошу — почастуємося, чим Бог послав!

***

— Справжній герой! — покивав Савка. — Завдяки твоїй звитязі й сміливості ми зараз спробуємо найкраще вино безкоштовно. А це, погодьтеся, завжди приємно, навіть коли маєш повний золота гаманець!

Мустафа провів ватагу до затишної кімнати, завішаної ковдрами. Двері тут були такими вузькими, що широкоплечому Яремі довелося проходити боком. У залі не було ані стільців, ані стола, лише багато подушок прямо на килимах. По кутках у горщиках зеленіли невеликі пальми.

— Бусурмани, — несхвально прокоментував Гнат і влігся на шість подушок одразу.

Савка замовив наргіле, яке принесли разом із карафою вина та фруктовим асорті. Ярема замовив чебуреків, і під нехитру вечерю говорили за цех чумаків, цепеліни, іноземців, після чого перескочили на смерть.

— Хочу, щоби мене на березі річки поховали. Але так, щоб без сраних верб навколо, — сказав Гнат, обгризаючи качан від груші.

— Чому без верб?

— Щоб голі русалки приходили гойдатися на моїх гілках, — розплився слобожанин у посмішці.

— Мене поховають у родинній діброві Ярових, — Ярема добряче затягнувся та випустив хмарисько диму. — Там уже десятеро дубів ростуть.

— А мене покладуть поруч із дубом Мамая, як усім зрозуміло, — Савка підняв тост за самого себе.

— Не знаю. Не задумувався, — мовив Северин.

— Хай поховають там, де буде потреба Ордену, — відповів Пилип, який відмовився від вина та пив натомість сік.

— Ви чули? Відповідь наче з якогось підручника взірцевих сіроманців, — сплеснув руками Савка. — Він стане осавулою скарбничих, присягаюся! Можу забитися з будь-ким на сотню дукачів.

— У тебе таких грошей ніколи не буде, — розсміявся Ярема.

Деригора презирливо форкнув.

— Ти просто розумієш, що програєш! Це ж викапаний Панько за молодих років.

Пилип стенув плечима.

Попри щедрі чайові вечір обійшовся ватазі дешево. Вирішили, що наступного дня вони подвоять зусилля з розтринькування грошей.

Уранці знову не могли добудитися Ярему. Спільними зусиллями його підняли з ліжка, ситно поснідали в ресторані при готелі, а звідти рушили на нову прогулянку.

— Льоди! Льоди! Найкращі фруктові солодкі льоди у цей задушливий день!

Характерники придбали морозива та зосереджено поглинали його, намагаючись не накрапати на кунтуші.

— О, диви! — зрадів Савка, тицяючи пальцем у бік площі. — Могильники з володчиками битимуться!

Гурт із двадцяти студентів із гиканням та вереском налетів на інший гурт, який стояв по той бік Контрактової площі. Закипіла бійка.

— Цікаво-цікаво, — Яремині очі заблищали. — А участь беруть всі охочі?

— Тільки студіозусам можна, — відповів Савка. — Бачиш? То спудеї Могилянської академії чистять писки вихованцям університету Святого Володимира, а ті, попри всі християнські настанови, доволі агресивно чистять писки навзаєм.

Колотнеча тривала пару хвилин, коли з сусідньої вулиці вигулькнув ще один юнацький гурт — на відміну від юрби бурсаків, у зеленому однострої.

— О, кашкети! — ще більше зрадів Савка. — Браття, ми стали свідками нечастого видовища. Це наче парад планет. Повірте, таке не побачиш щодня!

Студенти Могилянки та Святого Володимира вмить забули розбрат і строкатою зграєю налетіли на хлопців у зелених мундирах, які з готовністю прийняли їх навкулачки.

— За будь-яких умов студенти разом б'ються проти кадетів військового ліцею. Інакше ліцеїсти їх просто знищать, — на тому Савка доїв морозиво.

— Чому вони б'ються? — спитав Пилип.

— Кажуть, що все заради кохання прекрасних вихованок інституту благородних дівиць, — відповів Савка. — Але, як бачиш, панянок тут немає, і насправді то просто давня традиція, що з'явилася тут задовго до створення інституту благородних дівиць. Зрештою, які потрібні резони, коли молоді люди просто хочуть натовкти одне одному пики?

Бризкала кров, тріщав одяг, хрустіли щелепи. Перші побиті валялися на землі, хрипіли й стогнали, затуляючи голови і намагаючись відповзти подалі від вируючого натовпу. Крім характерників, за видовищем спостерігала вся площа, а деякі чумаки робили ставки.

— Благородні панянки, кажеш... А де той інститут дівиць? — Гнат підкрутив вуса.

— Якщо бути відвертим, у ту пору мене ці питання не цікавили. Але самих інституток я бачив: пурхають гурточками в кілька осіб, зазвичай у супроводі якоїсь висушеної матрони. Припускаю, де ми їх можемо зустріти ввечері. Провести?

— Питаєш!

Пронизливо засвистіли, і до гомінкого звалища побіг загін у синіх мундирах.

— Сердюки зіпсували хлопцям усю розвагу, — розчаровано махнув рукою Савка. — Можна йти.

Студіозуси кинулися навтьоки, сердюки без особливого завзяття спробували когось наздогнати, але передумали та почали збирати поранених, які не встигли покинути поле битви.

Характерники гуляли вуличками, купували дрібнички, їли солодощі та пили пиво, розмовляючи про все на світі. Тільки Пилип та Гнат старанно уникали зустрічатися поглядами.

— Газета! Свіжа газета! Нова