Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Що тут відбувається? — поцікавився Захар.

Голомозий вайло із самострілом миттю помітив черес із трьома клямрами. Цупкі очі перестрибнули на черес Северина, ковзнули по шаблі, після чого вайло розплився у запопадливій посмішці.

— Отута у хлопа сталася неприємність... Воза йому на горбі поламало, аж губу прокусив, бідолашний. То ми з доброти християнської зупинилися. Мо' як допоможемо.

— З доброти християнської, — повторив Захар, вивчаючи зброю побожних добродіїв.

— Ніхто нікого не займає, панове лицарі, — писнув найхирлявіший з них, дитячим жестом ховаючи за спину палицю з цвяхами.

Северин паскудно всміхнувся. Троє хутко пострибали по конях.

— То ми поїдемо... Ще справи маються...

— Ви вже тут без нас...

— Гарного вечора!

Четвірка добрих самаритян дала коням острогів і зникла у бузкових сутінках. Северина аж розпирало від тріумфу. Перемога без жодного удару, самою тільки появою! А Захар навіть шаблі не дістав.

Власник воза сплюнув кров'ю, вилаявся та перехрестився. Він був убраний у простий вигорілий льон, під яким ховалося неабияке пузо, а на вказівному пальці блищала масивна каблучка.

— Ох, панове, врятували ви мене, — мовив чоловік. — Я і не сподівався на допомогу, крикнув для годиться, а мені по зубах...

— Цілі?

— Теща сильніше прикладає, — махнув рукою той. — Забрали лише капшук для пограбувань.

— Капшук для пограбувань? — перепитав Северин.

— Кожен чумак бере такий у подорож. Купка монет, аби задовільнити усіляку голоту — зазвичай, близько дукачу в талярах і шелягах. Ті ж дикуни не чули про банки і не ймуть віри, що тепер із собою ніхто скрині золота не возить, — чумак силувано всміхнувся. — Але вони ще товарів захотіли! У мене там колекційне червоне вино з найкращих кримських льохів. Віддавати вишукані твори тому бидлу? Вони ж його вижлуктять як самогон, клята наволоч, щоб їм повилазило...

Чумак обтер рукавом спітнілі скроні, його огрядне тіло затрусилося.

— І на що платимо податки? Де охоронці трактів? Щороку стає дедалі гірше! Ми з цехом підемо до Чорної Ради, Богом клянуся, ми до самого гетьмана доберемося...

— Охоронці трактів часто готові за певну винагороду не доїжджати до умовлених ділянок, — пояснив Захар. — Або надати відомості, де вони сьогодні не патрулюватимуть. Або поїхати на патруль без однострою.

— Так-так, не перший рік чумакую... О, де мої манери, — товстун ляснув себе по лобі. — Вибачте, панове, перехвилювався, давно мене не грабували. Я звуся Тимішем Клименком. Скромний працівник чумацького цеху до ваших послуг!

— Захар Козоріз.

— Северин Чорнововк.

— Чи можу я знахабніти і запропонувати вам залишитися на ночівлю? — Тиміш показав рукою на невеличкий табір обабіч дороги неподалік воза. — Мені буде спокійніше, а натомість я пригощу вас смачною вечерею та найкращим вином Кримського Ханства із колекції, яку ви так невимушено порятували. Можу заплатити, бо ціную...

— Вечері цілком вистачить. Ми із задоволенням лишимося на ночівлю.

Захар зістрибнув на землю.

— Прошу шановних гостей, — чумак уклонився із дивною для його статури грацією. — Місцина для ночівлі не найприємніша, але я прив'язаний до свого товару, що покоїться усередині воза, який, своєю чергою, важить майже як моя теща, у порівнянні з котрою я стрункіший за квіточку, тож посунути його на симпатичнішу ділянку можливості не випадає.

Северин гмикнув та спішився.

— А що це за цікавина у вас така? — спитав Захар, розпрягаючи Руду.

Віз був великий, із чорного металу, із двома довгими трубами, навантажений купою ящиків, укритих тканиною. У сутінках він нагадував велетенського залізного равлика на колесах.

— Механічна мажа! — відповів Тиміш із гордістю. — Місткість у сто пудів. Ніяких волів, як бачите, і навіть голобель немає. Тільки сила пари! У великих містах їх купують ексцентричні багатії, але то інші моделі, що звуться моторними каретами. А у мене тяговий віз. Принцип роботи паротяга, але без рейок. Не дуже надійний, як бачите, але це тимчасово. Винахід — справжнє диво!

Северин мав сумніви щодо практичності цього дива, проте залишив їх при собі.

— А чому ви на самоті, пане Клименко? — спитав Захар. — Хіба чумаки не мандрують численними валками?

— Кожне правило має виняток, — відповів чумак. — Це не простий комерційний рейс, панове характерники, а експеримент, перший експеримент, зауважте, на українських теренах, із заміни живої сили волів на механічну! Я особисто поїхав, аби дослідити на власному досвіді. Щодо звичайних валок, то не турбуйтеся, вони ходять, як і раніше, за установленим розкладом.

— І як минає дослід? — спитав Северин, ввічливо намагаючись прибрати скепсис з голосу.

— Ми успішно доїхали до Бахчисараю, — Тиміш скепсису не почув. — По датах устигли, швидкість напрочуд стабільна, трохи швидше за волів, і це, зауважте, з додатковим возом на причепі! Я розпродав крам, придбав вина — о, панове, бачили би ви тамтешні виноградники, грона схожі на коштовні лали, ягідки такі прозорі та насичені, але не про те мова — отже, я поповнив запаси вугілля та ми рушили назад, і ось тут, в Уманському паланку, на клятій ковбані лопнула якась бісова пружина, а зверху ще й зубчик зламався на одній зі тих шпичастих круглих штукенцій, в яких я не тямлю. Інженер, якого я винайняв у супровід саме для такої оказії, із охоронцем повантажили залізяччя на воза з паливом та поїхали до коваля у найближче село, аби виготовити відповідні замінники, бо з собою ми їх не мали. А другий охоронець, що зі мною залишивсь, як тільки грабіжників побачив, то п'ятами накивав, заяча душа. І рушницю не кинув! Готовий заприсягтися, недолугий лайдак вранці повернеться, аби перевірити, чи не лишилася пожива, — чумак хруснув кулаками. — Щоб його там вовки поїли! Тобто хижі вовки, я ні на що не натякаю, панове...

Характерники розсміялися.

— Звучить захопливо, пане Клименко, але я переконаний, що механізм ніколи не замінить вірного коня, — Захар погладив по носі