Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

ризикувати — накликати на себе гнів цілої держави? Я, звичайно, чув про Амулет, але не знав справжньої природи його сили. Можливо, тут мені в пригоді стане фоліот.

— Мабуть, цей Амулет і справді неабиякий, — зауважив я. — Корисна штучка, еге ж?

— Як я зрозумів зі слів господаря, так. Кажуть, ніби в ньому ув’язнена якась неймовірна сила — хтось із найвіддаленіших країв Іншого Світу, де панує хаос. Він захищає свого власника від будь-якого...

Аж тут фоліот поглянув кудись мені за спину й замовк. На поліровану підлогу впала тінь — досить широка, щоб накрити нас обох. На дверях крамниці задзеленчав дзвіночок, і знадвору долинув гамір Пікаділлі. Я поволі обернувся.

— Ну-ну, Сімпкіне, — мовив Шолто Пінн, штовхнувши двері ціпком з набалдашником із слонової кістки. — Приймаєш тут друзів, поки мене немає? Кіт за двері...

— Hi-ні-ні, господарю! Ні в якому разі!

Цей нікчема відгорнув патли з обличчя й позадкував, старанно вклоняючись. Його розпухла голова помітно зменшилась. Оце видовище! Я тим часом спокійненько стояв на старому місці, притулившись до стіни.

— Хіба він тобі не друг?

Голос Шолто був низький, густий і гуркотливий. Коли він лунав, мені чомусь уявлялися сонячні зайчики на потемнілому дереві, натерті воском глеки й пляшки з хорошим червоним портвейном[53]. То був лагідний голос — здавалося, що він от—от вибухне сміхом. На тонких Піннових вустах грала усмішка, проте його очі залишалися холодними й пильними. Поблизу він виявився навіть більшим, ніж я гадав: не людина, а здоровенний білий мур. У пальто, ще й при поганому світлі, його можна було прийняти за мамонта ззаду.

Сімпкін далі задкував уздовж прилавка.

— Ні, господарю. Це п-посланець, до вас. В-він приніс вам л-листа.

— Ти вражаєш мене, Сімпкіне! Посланець із листом! Неймовірно! Чому ж ти не забрав листа і не відправив посланця геть? У тебе ж повно роботи.

— Ваша правда, господарю. Просто він щойно з’явився...

— Ще неймовірніше! А мені в магічному дзеркалі здалося, що ви вже хвилин із десять чешете тут язиками, мов перекупки. Як це пояснити? Може, мій зір нарешті підупав на старість?

Чарівник дістав з кишеньки жилета монокля, вклав його в належне місце — в ліве око[54] — й ступив зо два кроки до мене, ліниво махнувши ціпком. Сімпкін відсахнувся, але не сказав нічого.

— Гаразд, — ціпок несподівано повернувся в мій бік. — Де твій лист, бісе?

Я шанобливо торкнувся свого лоба.

— Він у моїй пам’яті, сер. Мій хазяїн вважає його надто важливим, щоб писати це на папері.

— Невже? — він зміряв мене поглядом крізь монокль. — Твій хазяїн — це...

— Саймон Лавлейс, сер!—я віддав салют і виструнчився. — З вашої ласки, сер, дозвольте передати вам лист 1 піти. Не хочу марнувати вашого часу.

— Будь ласка, — Шолто Пінн підійшов ближче й проникливо подивився на мене вже обома очима. — Передавай.

— Слухаю вас, сер. Ось він: «Дорогий Шолто! Чи запросили тебе на цей вечір до Парламенту? Мене — ні. Прем’єр— міністр, здається, забув про мене, і я почуваюся скривдженим. Дуже прошу, порадь, що мені робити. З найкращими побажаннями — Саймон». Тут усе до єдиного слова, сер.

Це здавалося правдоподібним навіть для мене, та я не хотів ризикувати. Відсалютувавши ще раз, я рушив до дверей.

— Скривдженим? Гм-м... Бідолаха Саймон! — чарівник на хвилину замислився. — Перш ніж іти, скажи своє ім’я, бісе.

— Е-е... Бодмін, сер.

— Бодмін? Гм-м... — Шолто Пінн потер щоку товстим пальцем, на якому виблискував перстень. — Я розумію, Бодміне, що ти поспішаєш повернутися до хазяїна, та спочатку я маю до тебе два питання.

Я неохоче зупинився.

— До ваших послуг, сер.

— А ти чемний біс, одначе... Ну, гаразд. По—перше: чому це Саймон не міг записати такий безневинний лист? У ньому немає нічого бунтівного, та його легко може забути такий демон, як ти.

— У мене чудова пам’ять, сер. Це мій особливий талант.

— Нехай так, але все одно дивно... Та годі вже. А, по—друге... — Шолто підступив ще на два кроки й навис наді мною. Навис так, що в своїй нинішній подобі я відчув себе мізерним. — По-друге: чому Саймон не спитав у мене поради сам — п’ятнадцять хвилин тому, за обідом, про який ми з ним домовилися заздалегідь?

Отакої! Пора тікати.

Я майнув до виходу, та Шолто Пінн виявився спритніший. Він стукнув ціпком об підлогу й витяг його перед собою. З ціпка вилетів жовтий промінь. Він ударив у двері — й на всі боки полетіли кулі плазми, що вмить заморожували все, чого торкалися. Я перевертом пролетів над ними, проскочивши крізь хмару крижаної пари, й приземлився на вітрину з єдвабною білизною. З ціпка вдарив ще один промінь, але я був уже в повітрі. Я перескочив через голову чарівника й гепнувся на прилавок: папери порозліталися.

Хутко обернувшись, я вистрілив Вибухом — він влучив точнісінько в спину чарівникові, й Пінн полетів у бік замороженої вітрини. Його оточувало захисне поле — на інших рівнях воно спалахнуло гарненькими жовтими іскрами, — та хоч мені й не вдалося пробити в Шолто дірку, приголомшило його добряче. Він сидів серед замерзлих шортиків, хапаючи ротом повітря. Я тим часом кинувся до найближчого вікна, маючи намір проскочити крізь нього надвір.

На жаль, я забув про Сімпкіна. Він спритно виринув з-під вішака з плащами й націлився на мене величезним жезлом (з ярличком «Найбільший розмір»). Я пригнувся. Жезл влучив у скляну вітрину прилавку. Сімпкін відступив, маючи намір повторити удар. Я скочив на нього, вирвав у нього жезл і дав фоліотові такого ляпаса, що топографія його пики помітно змінилася. Рохнувши, Сімпкін звалився на купу капелюшків, а я рушив далі.

Між двома манекенами я помітив вузеньку смужку прозорого вигнутого скла, в якому сонячне проміння перетворювалось на ніжну веселку. Гарненька й дуже дорога вітрина. Я пожбурив у