Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

Коли ми бачимо в поразці шанс одужати, віднайти себе чи відкрити для себе інші можливості, тоді говоримо про «становлення».

А коли добачаємо обмовку за Фройдом, що пробуджує підсвідомі бажання, або щасливий випадок, щоб розпитати себе про свої амбіції, тоді ми кажемо про «сутність».

У першому випадку мудрість поразки є екзистенційною: припускатися помилок означає запитувати себе про те, ким ми можемо стати. У другому — психоаналітичною: помилки дають нагоду запитувати себе про наші найпотаємніші бажання, шукати свою істину й намагатись її аналізувати.

Перший випадок змальовано за Сартром, другий — за Фройдом та Лаканом.

Ці дві мудрості непомітно суперечили одна одній протягом усіх наших роздумів. Утім, чи справді вони навзаємвиключні? Якщо ми радикально сприймаємо кожну із цих концепцій, то так.

Сартр віддавав перевагу тому, щоб уникати питання «ким я є», питання щодо своєї «сутності» або «потаємного бажання». Вони стримують мене, пригнічують мою свободу. Тому що моя здатність до одужання, до переродження є необмеженою: гра закінчується тільки після смерті. Моє існування припиняється в день моєї загибелі, коли моя сутність стає просто трупом. До того моменту я можу стати тим, ким захочу.

І навпаки, Лакан, сучасник Сартра, вважав, що підсвідоме бажання будує сутність. У мені закладена доля: результат моєї сімейної історії, вісь, за яку я не можу вийти. Неможливо перероджуватися безліч разів: я маю зізнатися собі у своєму бажанні, щоб і далі спокійно жити.

Тобто постійні невдачі Мішеля Турньє на здобутті ступеня з філософії були обмовками за Фройдом, підсвідомими бажаннями. А депресія П’єра Ре, згідно з теорією Лакана, могла означати тільки невірність своїм бажанням, сімейній історії. Він може одужати тільки тоді, коли почує власну підсвідомість.

Цю суперечність можна розв’язати для себе по-різному.

Перший варіант: обрати одну зі сторін, яка відображає ваші погляди: або безмежна свобода за Сартром, або детермінованість підсвідомого за Фройдом. Посісти власне місце в дебатах ХХ століття, про які я писав у попередній своїй книжці «Філософи на кушетці». Там я уявляв собі, як за зачиненими дверима зустрічаються Сартр і Фройд: екзистенціаліст опиняється в кабінеті психоаналітика, але щойно той вмощується на кушетці, як ми розуміємо, що він для себе доводить неіснування підсвідомості…

За наших днів ми спостерігаємо схожу дискусію між психотерапевтами-біхевіористами та психоаналітиками — послідовниками Фройда й Лакана. Перші думають, що даремно протягом місяців або років лежати на кушетці для того, щоб одужати після невдачі, і пропонують різні способи налагодити життя, змінити уявлення, навчитися бачити склянку «наполовину повною», «перепрограмувати» себе на успіх. Другі звинувачують перших у запереченні підсвідомого, лікуючи лише симптоми та прирікаючи своїх пацієнтів на повторення невдалих сценаріїв. Перші покладаються на короткочасну терапію, останні зауважують, що треба багато часу на те, щоб припинити брехати самому собі.

Другий варіант: проживати різні роки свого життя по-різному. У 20 років давати перевагу екзистенціалізму. За кілька років опинитися на кушетці й запитувати себе про свої бажання. Замолоду зробити з власних помилок рушійну силу для розвитку й дослідження нових життєвих шляхів. Пізніше використовувати їх як можливості, щоб запитати себе про свою історію, про емоційний спадок, якого ми не обираємо, і про те, ким хочемо стати.

Мої учні в ліцеї мали від 13 до 18 років. Вони дивилися на мене широко розплющеними очима, коли я розповідав їм про підсвідомі бажання, які їх визначають. Вони навіть і уявлення не мали, що ті йдуть із дитинства, а точніше успадковуються від предків. Якщо гіпотеза й інтригує їх, насправді вони не хочуть чути про неї. Ніщо не спокушає їх дужче, ніж ідеї Сартра щодо нескінченних можливостей, цілковитої свободи, яка хоч і обтяжує, але також збільшує зону відповідальності. І навпаки, маючи справу з компаніями, зі старшою публікою, я помічаю, як у них відгукуються згадки про витіснені бажання й вірність. Із досвіду вони знають, що ідея Сартра про цілковиту свободу не відповідає реальності.

Третій варіант, найбільш спокусливий: спробувати не вважати теорії суперечливими. Намагатися знайти себе, лишаючись вірним своїм бажанням. Використовувати поразки, труднощі та проблеми з метою наблизитися до своєї «вісі» — до того, ким ми є насправді, до своєї сутності. Ось що фраза Ніцше «стань тим, ким ти є» насправді означає.

Стань: не заперечуй своїх помилок, а перетвори їх на можливості.

Тим, ким ти є: не зраджуючи те, що для тебе є насправді важливим, не зраджуючи бажання, які роблять тебе індивідуальністю.

Наприкінці семінару під назвою «Етика психоаналізу» Жак Лакан стверджує: «Єдине, у чому ми можемо бути винні в аналітичному плані, — це в тому, що ми піддалися своїм бажанням». Що це за бажання, якому ми маємо бути вірними у всьому? Ми хотітимемо його змінити, зробити з нього нашу сутність чи долю. Але також ми можемо його почути як частину нас самих, нашої історії, нашого дитинства, нашої відмови від асоціальних імпульсів, нашого місця в сім’ї…

У дорослому віці відчувати провину за те, що ми знайшли для себе найголовніше бажання, не означає конче зациклитися потім на ньому: це просто зізнатися, що ми не «будь-хто незрозуміло звідки», як екзистенціалістські антагоністи чи протагоністи, а