Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Тільки Мілана мовчки рухалась вперед. Ні сльозинки, не дивлячись на збите коліно, бо впала по дорозі від важкого пакету. Мілана обіцяла батькам, обіцяла Аліші, обіцяла собі – вона не буде плакати, вона зможе вижити, вона знайде відповіді!

Зграя вже бігла по дорозі, в сторону, де був загін племені Зодчих. Вони бігли організовано, але тихо. Тільки інколи той чи інший пес залаяв, наче корегуючи напрямок всієї зграї. Але не було зрозуміло, гавкали вони в сторону Розвідників чи ні.

Ще трохи, і ціль буде досягнута. Кущі вже було видно, навіть запах вже було чутно. Хлопці та дівчата були вже в сквері. Дерева та рідкі кущі доволі добре почали закривати дітей з дороги. Але зграя наближалась, а димка розвіювалась. Було ще досі небезпечно.

В якийсь момент дві собаки від’єднались від зграї та стрімголов помчались до скверу. Вони бігли саме в сторону загону. Вони точно побачили розвідників. Напевно вся зграя вже дізналась про порушників спокою, про можливий сніданок скажених тварин. А дві собаки – то ті самі розвідники, які мали зрозуміти з чим чи ким зграя має справу.

Проклинаючи Іллю та Тимофія, Мілана пришвидшилась та почала підганяти інших. Залаяли пси, що придало трохи сил. Не собаки, а страх перед ними.

Аліша раптом зупинилась, підскочила та розвернулась в повітрі. Ставши в бойову стойку, витягнула кігті та дуже голосно зашипіла та почала гарчати на собак, які підбігали.

Мілана не хвилювалась за кішку, вона знала, що та не дасть себе образити. Вона була дуже вдячна своїй пухнастій подружці, оскільки для них кожна хвилина важлива. Хлопці та дівчата, пробігаючи останні два метри, влітали в кущі, обдирали руки, кидали пакети та падали на прохолодну землю. Що буде далі, не відомо, але декілька секунд хотілось просто перевести дихання, заспокоїти серце, яке вже хотіло вирватись з грудей.

Коротке мяу, Аліша атакувала пса, що підскочив. Отримавши по морді, він відскочив та заричав. Другий пес не поспішав допомагати. Поки дивився що буде далі. А кішка короткими ударами та стрибками, впевнено накинулась на собаку. Той не встигав нанести удари. Аліша стрибнула в сторону, різко розвернулась та заскочила собаці на спину. От тут вже киця почала махати лапами та рвати хутро псу.

            Мілана не лежала на землі, вона заскочила остання. Не зважаючи на каплі крові, що текли по рукам, від колючок, вона розвернулась та спостерігала за бійкою. В ті моменти, коли собака хотіла хоч якось заціпити кішку, Мілана завмирала. Спроба пса не мала успіху, Мілана видихала повітря. Та коли Аліша заскочила на спину великій собаці та почала її просто рвати кігтями – собака заскавчала, почала пригати зі сторони в сторону, щоб скинути ворога.

            Аліша зіскочила, стрибнула на землю та знову стала в стійку. Перша собака відскочила та почала потроху йти назад. Другий пес так і не приймав участь в бійці. Він обнюхав все навколо, зморщив носа від різкого запаху квітів, розвернувся та побіг до зграї. Перший пес розвернувся та також помчався до зграї.

             Розвідники вже прийшли до тями, повсідались на землі, не відриваючись, дивились в сторону зграї. Вони дивились та не рухались. Аліша обережно залізла в кущі, лизнула язиком коліно Мілани та подивилась лагідно на дівчинку. Та всміхнулась у відповідь та взяла кішку на руки. Всі чекали реакцію зграї.

            Просиділи хвилин десять. Більше гостей не було. Зграя вже пробігала біля скверу, в сторону дітей ніхто навіть не дивився. Ті дві собаки змішались з іншими, перший пес явно був доволі розлюченим, бо якась кішка надерла йому дупу.

            Час здавалось майже зупинився. Або він йшов дуже повільно. Хлопці та дівчата просто сиділи, але відчуття очікування було таким важким, що здавалось наче вони від цього втомлювались ще більше.

            Аліша звільнилась від дівчинки, обережно вилізла з кущів та потихеньку побігла в сторону дороги, де була зграя. В цей час зграя вже майже покинула дорогу, віддаляючись від скверу. Ще пару хвилин і Аліша почала пригати по травці та муркотіти. Вона знову вела себе як кошеня. Стрибала, ловила комах, гралась. Це могло означати лише одне – небезпека минула, загін врятовано, можемо продовжувати шлях додому.

            Було чути, як хлопці та дівчата шумно видихнули, почали вилазити з кущів, діставати пакети. Один таки порвався, але спеціально з собою взяли запасні. Христина кинулась перекладати продукти.

            Гра знову стала цікавою. Пакети вже були не такими важкими. Руки вже були не такими натертими. Ще одна перемога, ще один день. Мілана подивилась на сонце, всміхнулась, прикриваючи очі рукою. Тепер можна й додому. Поїсти, подрімати, та вирішити, як організувати посланців миру до племені Капібарів, та поговорити з Яною та Ксенією.