Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Мілана стукнула ногою по асфальту, розуміючи, що скільки ж всього треба було спитати у батьків, слухати їх постійно, цікавитись всім, що відбувалось. Чому вона цього не робила? Чому була така не відповідальна? Та що вже зараз корити себе.

Ілля та Тимофій перетнули майже половину шляху по скверу. Ще трохи, ще дорога до високого будинку, де жили Соня та Тіна. А там вже хлопці зникнуть за будинками. Там вже не далеко до території племені Зодчих. Ще трохи, і за них можна буде не хвилюватись.

Мілана, може й ми вже підемо? Бачиш, як хлопці впорались швидко, - запитав Максим, - мені вже їсти хочеться, та й подрімати не проти. Вже додому підемо? Ох, добре, Максим! Якщо Аліша згодна – виходимо!, - тяжко вдихаючи повітря, погодилась Мілана, - Киця моя, що думаєш?

Мілана, як і весь загін, не спала вночі. Прийшовши до гіпермаркету пізно ввечері, розвідники збирали продукти, пакували у пакети. Після зборів, вони мали далі розвідувати невідомі ділянки, писати списки та малювати карти. Так пройшла вся ніч. А на ранок, дуже рано, вони мали дійти додому. Вони досі намагались бути обережними, щоб ніхто не пронюхав можливість племені Зодчих заходити до найбільшого магазину в цій окрузі.

            Аліша встала, потягнулась, висунувши язика. Потім вона походила кругами, придивляючись та принюхуючись до повітря, довго дивилась в сторону дороги, з якої зазвичай вибігала зграя. Згодом, вона потихеньку рушила вперед. Рушила сторону дому, до трамвайної зупинки.

Я так розумію, що ми можемо збиратись?, - запитав Максим Так, збираємось. Христина, гукай Ромку та Андрія, - Мілана повернулась до подруги, взяла палицю та почала вибирати пакет, - Максим хватай найбільший.

Максим був широкоплечим та високим хлопцем, але Мілана завжди слухав, та робив все лише з її команд. Щодо Іллі та Тимофія, то їх ще чекали прочухани від Аліни. Як тільки вона побачить, що ті двоє прийдуть самі – буде дуже сваритись.

             Весь загін за декілька хвилин зібрався біля стіни шиномонтажу. Схопили пакети. Хтось сам, типу Максима, хтось один на двох як Мілана та Христина. Розвідники були готові йти додому. Рушили.

            Мілана йшла першою, тягнувши за собою не лише пакет, але й Христину. Постійно обертаючись, командирка підганяла інших. Швидше, швидше. Вона боялась, що якраз зграя може з’явитись з хвилини на хвилину. Страх пробирав кістки, Гра штормила. Здавалось, що не може бути все це по справжньому. Але Гра вже не раз показувала свої зуби. Всі розуміють, що казка закінчилась. Не вийде сказати «я більш не граюсь». Все реально. Тим більше, реальні ікла голодних собак, що можуть накинутись на дітей. А вони зроблять це при першій нагоді. Тим більше, їжу вони теж відчувають, навіть в пакетах, банках, спайках.

            Загін зробив першу зупинку через хвилин десять-п’ятнадцять, дійшовши до дерев, що росли біля трамвайної зупинки. Трохи відпочивши, змінивши руки, рушили далі. Хлопці та дівчата тяжко дихали, піт градом котився по шкірі. На руках від важких пакетів з’явились мозолі. Хтось тихо плакав. Пройшло ще хвилин десять, всі були дуже вимотані, та й доволі налякані. Кожен дивився то на руки, то на дорогу вперед, то в сторону дороги, де завжди з’являлась зграя.

            Аліша бігала навколо розвідників, нервово махаючи хвостом, дивлячись по сторонам. Нервове та коротке мяу вказувало на те, що треба поспішати, не треба зволікати. Це розуміла і сама Мілана.

            Несподівано, кішка дуже голосно зашипіла, зупинившись та подивившись в ту саму сторону, яку там боялись розвідники. Ромка упустив пакет почав терти руки, було видно декілька роздертих мозолів, йшла кров. Мілана випустила пакет, який несла з Христиною та підскочила до хлопця. Дівчина подивилась в сторону ринку Дніпро, саме в ту сторону, куди дивилась кішка.

            На горизонті з’явилось декілька собак. Зграя виходить. Мілана чортихнулась, відштовхнула Ромку та схопила його пакет. Чи бачили їх вже собаки, чи ні – не відомо. Але гаяти час не можна було ні секунди.

Рома, швидко хватай пакет з Христиною, він легше, - швидко та коротко сказала Мілана, - всім швидко бігти через дорогу. Ми маємо добігти до середини скверу. Там ростуть кущи з дуже пахучими квітками та великими колючками. Біжимо до них та стрибаємо в середину.

Як називались ті квіти, ніхто не знав. Але кожен раз, коли вони проходили біля тих кущів – в голові паморочилось від дуже сильного стійкого запаху. Мілана була права, якщо собаки відчують запах дітей, то кущі точно відіб’ють їх слід. Мерщій!

Христина та Рома, Максим та Андрій схопили свою ношу, перелякані, потягнули ношу до скверу. Зграя собак не спішила, адже вони не знали, що їх може очікувати за декілька сотень метрів. Можливо, дітей навіть не бачили. Додатковим плюсом ранку була невелика димка навколо, щось схоже на туман. Можливо саме це допоможе розвідникам отримати пару додаткових хвилин, поки їх не виявили.

Руки страшенно боліли, мозолі лопались, одяг був фактично мокрий від поту, хоча на вулиці було досить прохолодно. Лише сонце світило собі зверху вниз, разом з Грою, дивилось на дітей, що намагались врятувати себе та свою здобич. Серця загону напевно було чути доволі далеко, вони гупали та гупали, надаючи крихти енергії. Страх поглинав дітей. Він був жахливим та панічним.

Хтось плакав, інколи завивав. На такі звуки Аліша підбігала до хлопця чи дівчини, шипіла на них, махала кігтями, підганяючи в вірному напрямку. Вона наче казала «Що ти робиш? Мерщій біжи далі! Ти маєш це зробити як для себе, так і для племені!». Дитина замовкала та бігла далі.