Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

— От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!

— А тобі в місті? — запитав дядько Стратон.

— Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.

— Ти наче втікати збираєшся? — питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.

— Тікати? — дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.

— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.

— Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?

— Лиха година возила б тебе!

— Е, це вже випад! — підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. — Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: «Геть партизанщину і махновську анархію!»?

— Яку анархію?! — скипів дядько Себастіян.

— Ну, оту, не зовсім культурну.

В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:

— Виходить, дорвався до влади?

На це Юхрим, як по писаному, відповів:

— Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі: «Оратор подробно остановился…»? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?

— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.

— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима і позлішав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.

— Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?

— Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! — безжурно відповів Юхрим. — А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.

— З м'ясом?

— Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.

— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнів дядько Себастіян.

Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:

— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.

— Побачимо!

Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:

— Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.

— І таки може, — погодився Себастіянів батько. — Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.

— Ти впізнаєш цього чоловіка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.

Юхрим споважнів:

— Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.

— І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! — В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.

— Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? — обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: — За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?

— Тобі дай волю — усе красиве вичавиш! — обізвався сивий кобзар.

— І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві — понахабнішав увесь вид Юхрима. — Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, — горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар — масам!

— Дайте мені батога! — метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом. — Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!

З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.

Юхрим з подиву сказав: «О, прибіг Євген накоренок» — і притулився спиною до печі.

— Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мінливими рум'янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду. — Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.

— Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!

— Ти справді не будеш його вбивати? — не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — і знову до дядька Себастіяна: — То не будеш?

— Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.

Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.

— Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомученицю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по-людськи жити.

Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:

— Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?

— А він мене жаліє? — тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка. — Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої