Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастіян. — Хто вас зобидив?

— А будеш на свят-вечір слухати грішне?

— Та що робити? Послухаю.

— То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.

— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.

— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.

— Говоріть! — наполягає дядько Себастіян.

— А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

— Хто ж вас ужалив?

— Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.

— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

— От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

— Бог Адама теж виліпив з глини, — вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.

— Спасибі вам за радість, — подякував гончареві дядько Стратон.

— І справді ви маєте хоч краплину радості? — подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.

— Про що й казати, — аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. — І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

— Не знаєте ви ціни своїм рукам.

— Найшовся такий, що склав їм ціну, — зажурився гончар.

— Що ж воно трапилось?

— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

— А хто інший? Своячок!

— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастіян.

— Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

— Ви йому про це казали?

— І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

— І ніхто не рятував вас?

— Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

— Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

— Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

— Нащо він тобі на святий вечір здався!

— Я комусь зроблю його грішним!

— Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнівався батько.

— На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

— Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.

З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

— І що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.

— Що я скажу? — обізвався дядько Стратон. — Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.

— А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.

— А він живе для лінії! — засміявся Федоренко.

— Лінії! — перекривив Себастіянів батько. — Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?

Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.

— І вас отак сюди привезли в гості, як мене? — звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою — живіт.

Це несподіване запитання розвеселило усіх,