Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

— Ні, що ви! Просто, просто ви так дивно виглядаєте…

Кажановський невесело розсміявся.

— Дивно? Лізо, ви просто неперевершені! Дивним я виглядав останні кілька місяців, коли мене роздирало навпіл між болем та почуттям провини, між горем від утрати та ненавистю до тієї, котру втратив. І я не жив цей час, а помирав заживо.

Ліза вкотре в його присутності геть розгубилася.

— Я… не розумію вас.

— Дай вам Бог ніколи не зрозуміти. Повірте, Лізо, іноді душевні муки бувають набагато пекельніші від болю, який може відчувати наче грішне тіло, й біль у серці пече сильніше від найстрашнішої рани. — Він помовчав, роздивляючись лице Лізи замислено, а потім додав, мов розмірковуючи про себе: — Можливо, Роман у своїх словах заробити мене божевільним скоро не був би і таким далеким від істини. Я й справді мов розум починав втрачати, я падався в прірву, але Господь усе ж не до кінця відвернувся від мене. Колись я розповім вам про ту людину, котра змусила мене позбутися того важкого забуття, як вплинула вона на мене, й ви, можливо, здивуєтеся, бо добре знаєте цю людину.

Ліза звела на нього здивований погляд.

— Добре знаю? О, то ж певне Мері?

— Ні, — погляд пильних чорних очей зустрівся з поглядом очей зелених і усміхнувся в їхню смарагдову глибину. — То не Мері, а її сестра. — Й поки Ліза вражено блимала, поки до неї дійшло, що то саме її він має на увазі, Ярослав Кирилович поглянув на неї з усмішкою й запропонував свою руку. — Обід ось-ось принесуть. Ходімте, Лізо, я проведу вас до нашої їдальні. Й, будь ласка, не відмовляйте мені, інакше я знову почну падатися до прірви.

Щось недоказане та приховане пролунало в його словах і змусило Лізу уважніше поглянути на співрозмовника. Він щось інше мав на увазі під цими словами, не супровід її до обіду, й, надто збентежена та розгублена, Ліза не могла зрозуміти, що приховують ці чорні, усміхнені очі. Та він і не дав їй того зрозуміти й, просунувши руку під свій лікоть, повів східцями вниз. Ставний, спокійний та врівноважений, гарно одягнений та напахчений — справжній господар такого великого маєтку, як «Гніздо Кажана», у сильному тілі котрого відчувалося цілковите володіння собою та впевненість.

Їхня поява в їдальні викликала ревниву реакцію. Роман Якович, котрий стояв біля вікна з Мері, умить спохмурнів та вп’явся в гарну пару на порозі злим поглядом відразу ж потемнілих сірих очей. Маман здивовано скинула світлі брови й поглянула на доньку так, мов уперше її бачила. Данило якось дивно булькнув ротом. Софія Григорівна невдоволено нахмурилася й підібрала вуста. З лиця Таїси зрозуміти щось було дуже важко, у чорних очах прочитати хоч щось виявилося геть неможливо, як роздивитися далечінь крізь темінь глибокої ночі. Мері ж видавалася засмученою.

Ярослав Кирилович провів Лізу до столу.

— Прошу, Єлизавето Павлівно, — промовив він, всаджуючи її ліворуч від головного місця, котре завжди в цьому домі займала Софія Григорівна, господиня після смерті матері Ярослава та Олени. Лице пані Кажановської одразу ж заробилося крижаним і застигло, мов не живе було, а кам’яна маска. Ліза зам’ялася, помітивши її невдоволення, але Кажановський ледь не силою всадовив її на то місце, сам зі спокійним виглядом сів у крісло господаря будинку й досить здивовано поглянув на присутніх. — А ви чого чекаєте?

Пані Софія, скрививши вуста, постояла, але потім усе ж таки наблизилася до столу й сіла якомога подалі від свого звичного місця, й за нею розсілася решта присутніх. Ліза впіймала себе на тім, що не в змозі поглянути в очі нареченому, котрий із похмурим, невдоволеним виглядом всівся праворуч від Ярослава Кириловича, навпроти неї.

— Що це ти, Ярославе, надумав з нами пообідати? — досить простодушливо запитався Данило, вхоплюючи з блюдечка жменю черешень та закидаючи їх до рота. — Та ще в такому панському вигляді?

Ярослав Кирилович поглянув на Лізу.

— Я просто вирішив, що час мені починати нове життя, — спокійно відповів він, усміхнувшись, коли Ліза відчайно почервоніла.

Роман Якович роздратовано зітхнув.

— Й що, це нове життя полягається у тім, щоб відбивати чужих наречених? І ти для того отак оце ожився, аби мені насолити? Аби помститися?

— Хто говорив про помсту? — жовчно всміхнувся Ярослав Кирилович. — Й хто кого відбиває? Заспокойся, Романе. Наскільки я знаю, єдина людина в цьому домі, котра дозволяла собі нахабно оскверняти вінчану святість шлюбу, міцного шлюбу, — то є ти.

Роман Якович почервонів.

— На що це ти натякаєш?

Ярослав Кирилович у відповідь промовчав, але поглянув так красномовно, що лице Романа Яковича зробилося не просто червоним, а полум’яним, укрившись рясними плямами люті та злісті по блідих щоках. Зіщулившись, він поглянув в очі кузена, але той відповівся не менш злим поглядом, й вони застигли так — напружені та ворожі, ладні будь-якої миті вчепитися один в одного. Ліза знала тепер, що не вона одна є приводом їхньої ворожнечі, не тільки вона стоїть між ними, а та, котра декілька місяців тому стрибнула в спокійні води Сули. Й уперше щось неприємне, щось ревниве гострими пазурами дряпнуло серце її, але ревність та була не до нареченого, ні. Його вона не ревнувала зовсім. Їй уперше зробилася неприємною думка про те, що Ярослав усе ж сильно кохав ту невідому їй Олену й те кохання було для нього дуже значним, бо інакше не побивався б він так за нею.

Поява прислужників з обідом трішки послабила напругу, котра густим туманом повислася над столом. Осип, той старий дідок, що прислуговував господарю, відразу ж кинувся до столу, Ярослав розгорнув серветку, поклав на коліна й усміхнувся Лізі.

— Смачного, — побажав він, дивлячись на Лізу й звертаючись, видавалося, лише до неї. Але вона помітила в кутиках його очей злість і опустила очі. Роман же, навпроти, пронизував її палаючим гнівом поглядом.

То був не обід, а справжня мука для Лізи. Та в неї кусень хліба ставався поперек горла кожного разу, коли очі нареченого вкотре обдаровували її холодом. Ні, вона не переймалася зовсім через те, що він міг її ревнувати, але щось неможливо неприємне було у тому спогляданні, морозко робилося й лячно від нього, й вона геть не відчувала смаку ані чудового супу з курчат, ані картоплі, запеченої з лісовими грибами та м’ясом. А коли принесли десерт, Ярослав