Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У 1920-х роках ще було багато прибічників білих, Махна та інших численних отаманів, меншовиків, есерів і українських націоналістів, які брали участь у збройних виступах проти більшовиків. На зміну розправам нашвидкуруч, практикованим під час громадянської війни, прийшли офіційні законні покарання. У першій половині 1920-х років, особливо 1920, 1921 і 1922 року, й далі дуже активно діяв революційний трибунал, який судив «контрреволюціонерів». Революційний трибунал Донецької губернії вів тисячі справ проти так званих ворогів радянської влади, шпигунів, які діяли на користь іноземних країн, і зрадників, засуджуючи звинувачуваних до смерті та інших жорстоких видів покарання. В далеко не повному архівному фонді трибуналу за 1921–1925 рр. наводиться майже сім тисяч справ, поданих на розгляд трибуналу[666].
Дехто з тих, хто під час громадянської війни підпав під загальну рубрику «ворог», як-от інтеліґенція, для запровадження політики примирення був помилуваний, а дехто з тих, хто емігрував, дійшли згоди з радянською владою і повернулися додому (так зване зміновіхівство). Частина меншовиків і есерів, оголошених поза законом, пішла в підпілля і вперто продовжувала боротися проти нового порядку. Знаменитий суд над есерами 1922 р. показує, що вони й далі були силою, з якою не можна не рахуватися[667]. Проте інші, ті, хто повірив у зміцнення непу, зменшили свою опозиційність і в 1923–1924 рр. примирилися з радянською владою[668].
Так само й політика корєнізації (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була «вибуховою силою величезних розмірів»[669]. На думку Френка Сисина, після 1917 р. в Україні відбулася «революція сприйняття», тобто «була визнана ідея політичного утворення з чітко окресленими кордонами і назвою “Україна”, а маси, що проживають на цій території, усвідомили себе як “українців”»[670]. Завдяки новій політиці примирення ця революція змогла, принаймні почасти, стримати вибухонебезпечну природу національної ідеології. Українізація була офіційно схвалена і підтримана українськими комуністами. (Тому цю ідеологію назвали «національним комунізмом»)[671]. Українізація запроваджувала українську культуру і мову в освіті, книговиданні і державних органах[672]. Відтепер навіть дозволялося, щоб православна церква в Україні мала свого власного голову (утворилася Автокефальна церква)[673]. Символом примирення стало повернення 1924 р. з-за кордону старійшини української науки і колишнього голови Української Центральної Ради М. С. Грушевського[674]. Українізація допомогла Москві зберегти громадянську злагоду в Україні. Як висловився один відомий українець, без українізації «ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами»[675].
Натомість неп майже не зняв напруги між релігійними групами і виразно атеїстичною радянською владою. У Донбасі були закриті вісім церков у Артемівську (Бахмуті) і в навколишніх селах, п’ять — у Петровському (Горлівці), вісім у Рикові (Єнакієвому) і в його околицях — загалом щонайменше сорок дві (всі церкви були православними). Крім того, перестали діяти шість синагог, тридцять п’ять молитовень (в основному баптистських), дві римо-католицькі церкви і три монастирі[676].
Отця Неве в Макіївці 1917 р. обшукували двадцять два рази, а 1918 р. засудили до смерті, йому ледве вдалося врятуватися[677]. У 1922–1923 рр. його обшукали стільки ж разів. У травні 1922 р.
«Все духовенство міста зібрали в місцевій раді, де нам повідомили, що влада конфіскує у церков, храмів і синагог увесь церковний посуд і цінні речі й заплатить ними за зерно, яке купить за кордоном. Відтоді мене викликали шість разів. Єдиною цінною річчю, яку я мав, було розп’яття, але вони не взяли його, бо воно було виконане не в російському стилі, внизу, в ногах нашого Спасителя був лише один цвях замість двох. Мушу відзначити, що кожного разу до мене ставилися з великою пошаною»[678].
У наступні рази йому поталанило менше. Коли в липні 1923 р. йому наказали покинути будинок, він попросив міліціонера показати йому документ із наказом про виселення, на що почув відповідь: «Я сам документ». 14 листопада «група обшуку вирішила прийти о першій ночі. Нас розбудив гучний стукіт у двері». Він «не міг пройти вулицею так, щоб його ніхто не образив», і «кілька разів у нього жбурляли камінням свідомі молоді громадяни»[679].
У 1920-х роках влада час від часу звинувачувала релігійні групи у зв’язках із монархістами, білими та іноземними країнами. Особливо підозрювали католиків, бо вони нібито підтримували стосунки з Польщею, сусідом — ворогом Радянського Союзу на західному кордоні. У листопаді 1923 р. в Макіївці та Юзівці були арештовані всі католики, передусім ті, хто мав зв’язки з отцем Неве, самого отця обшукали і конфіскували його скромне майно (зокрема й листи)[680]. Згодом він писав, що «шпигуни та інформатори були скрізь»[681]. І все ж багато релігійних груп і далі активно діяли. Баптисти, наприклад, були «дуже організовані й навіть мали свої релігійні видання»[682]. У Сталіно вигнали з партії досить значну кількість комуністів за те, що вони дотримувалися релігійних обрядів: тридцять сім членів 20 грудня 1924 р., сорок чотири наступного дня і так далі[683].
Очевидно, що ставлення простого народу до релігії було суперечливим. З іншого боку, на погляд атеїстичного режиму, питання було простим: релігійні групи були в кращому випадку політичним подразником, в гіршому — відкритими ворогами. Хай там як, владі не були потрібні їхні послуги.
Проблема з технічними та іншими фахівцями була значно складнішою, оскільки режиму вони були потрібні для відбудови господарства, зруйнованого війною, революцією та громадянською війною, і просто для того, щоб керувати країною. У 1920-х роках нові керівники заохочували працювати спеців (цим образливим словом часто називали фахівців, особливо «старих» чи буржуазних, тобто тих, хто отримав освіту ще за старого режиму), проте для робітників ці специ і далі залишалися заклятими ворогами. Питання, як використовувати досвідчені кадри і професіоналів було частиною загальнішої проблеми — що робити з політичною і культурною спадщиною старого режиму. У 1920-х роках, як довела Шейла Фіцпатрик, у цій сфері точилася безнастанна суперечка між прибічниками жорсткої лінії і прихильниками поміркованих заходів[684].
В уряду не було іншого виходу, як використати старих фахівців, так само, як він використав колишніх царських військових офіцерів, щоб виграти громадянську війну. Коли 1920 р. закінчилася війна, влада, щоб повернути старих фахівців на роботу, послала спеціальні поїзди до Ростова, куди втекли багато донбаських інженерів[685]. Наприкінці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
