Вільям Пітер Блетті - Екзорцист

щоб це було між нами? Конфіденційно? Щось на зразок сповіді, так би мовити?

— Так, звісно, — відповів Каррас. — І про що йдеться?

— Знаєте того режисера, що знімав був кіно, отче? Берка Деннінґза?

— Так, я його тут бачив.

— Ви його бачили, — кивнув на знак згоди детектив. — А вам відомо, як він помер?

Каррас знизав плечима.

— Ну, у газетах…

— Там була тільки частина всього.

— О?

— Так, частина. Тільки частина. Послухайте, що вам відомо про чаклунство?

Каррас збентежено скривився.

— Про що?

— Не поспішайте, слухайте, я зараз усе вам викладу.

— Маю надію.

— Так от, чаклунство… вам знайома ця тема? З чаклунського погляду, отче, а не полювання на них.

Каррас усміхнувся.

— Так, одного разу я написав про це статтю. З погляду психіатра.

— О, справді? Ой, це чудово! Прекрасно! Це додатковий бонус, отче Брандо! Ви можете значно більше мені допомогти, ніж я сподівався. Тоді слухайте… — Він схопив єзуїта за руку, і вони завернули за ріг, підходячи до лавки. — Гаразд, я в цій справі профан, не надто добре освічений. Маю на увазі формальну освіту, отче. Але я читаю. Слухайте, я знаю, що кажуть про людей із самоосвітою, що це жахливий приклад некваліфікованої робочої сили. Але стосовно мене… скажу вам прямо… я цього анітрохи не соромлюся. Анітрошечки, бо я… — Він раптом зупинив цей потік свідомості й похитав головою, дивлячись собі під ноги. — Шмальц, — простогнав він. — Я не годен його позбутися. — Він підвів голову. — Чуєте, ви вже мені вибачте; ви зайнятий.

— Так, я молюся.

Єзуїт це сказав із таким незворушним виглядом, що детектив аж раптово зупинився.

— Ви це серйозно? — спитав він, а тоді сам собі відповів: — Ні. — Він знову подивився на дорогу, і вони рушили далі. — Слухайте, я переходжу до суті справи. Осквернення, — сказав Кіндермен. — Чи це, на вашу думку, якось пов’язане з чаклунством?

— Так, можливо. Деякі ритуали використовують під час чорної меси.

— Чудово. А тепер щодо Деннінґза… ви читали, як він помер?

— Так, упав зі Сходів Гічкока.

— Ну, так я вам скажу, але… прошу вас… конфіденційно!

— Звісно.

Детектив раптом болісно скривився, усвідомивши, що Каррас не має наміру сідати на лавку. Він зупинився, і священик також зупинився біля нього.

— Ви ж не проти? — тоскно вимовив він.

— Проти чого?

— Щоб ми зробили зупиночку? Можливо, присіли б?

— О, звісно. — Вони рушили назад до лавки.

— А вас не схоплять корчі?

— Ні, уже все гаразд.

— Ви певні?

— Так, певний.

Кіндермен вдоволено зітхнув, умощуючи на лавці свою огрядну тушу.

— О так, це ліпше, набагато ліпше, — зронив він. — Життя не завжди суцільна «Ніч ополудні».

— Ну то гаразд, Берк Деннінґз. Що з ним?

Детектив задивився на свої черевики.

— Ах, так, Деннінґз, Берк Деннінґз, Берк Деннінґз… — Він перевів погляд на Карраса, що витирав піт із чола краєчком рушника. — Берка Деннінґза, дорогий отче, — вимовив спокійно й неголосно детектив, — знайшли на цих сходах унизу рівно о сьомій нуль п’ять, а його голова була цілком скручена й обернена назад.

Здалеку, з бейсбольного поля, де тренувалася університетська команда, долинали збуджені вигуки. Каррас опустив рушника й витримав пильний погляд лейтенанта.

— І це не сталося під час падіння?

Кіндермен знизав плечима.

— Усе можливо, — сказав він.

— Але малоймовірно, — замислено додав священик.

— І що ж вам спадає на думку в контексті чаклунства?

Задумливо дивлячись кудись убік, Каррас присів на лавку біля Кіндермена.

— Саме так нібито ламали шиї відьмам демони. — Він поглянув на детектива. — Принаймні існує такий міф, — мовив він.

— То це міф?

— Ну, звісно, — відповів священик, — хоч я припускаю, що дехто й помирав так… скажімо, учасниці відьомського шабашу, що зраджували збіговисько або видавали секрети. — Він відвернувся. — Не знаю. Це лише припущення. — Каррас ізнову подивився на детектива. — Я тільки знаю, що так позначалися демонічні вбивства.

— Саме так, отче Каррас! Саме так! Мені в цьому зв’язку пригадалося одне вбивство в Лондоні. І це сталося тепер, отче, якихось чотири-п’ять років тому. Пам’ятаю, що читав про це в газетах.

— Так, я теж про це читав, але мені здається, це виявилося фальшивкою.

— Так, це правда. Але принаймні в цьому випадку можна побачити певний зв’язок між цією смертю й тим, що діялося в церкві. Можливо, це якийсь божевільний, отче, або людина, ображена церквою, можливо, це якийсь підсвідомий бунт.

Згорбившись і зчепивши перед собою руки, священик обернувся й зіткнувся з оцінним поглядом детектива.

— На що ви натякаєте? На якогось хворого священика? — спитав він. — Маєте таку підозру?

— Послухайте, це ж ви психіатр. Це ви мені скажіть.

Каррас відвернув голову.

— Ну, звісно, усі ці осквернення явно свідчать про патологію, — задумливо мовив він, — і якщо Деннінґз був замордований… ну, я припускаю, що вбивця теж мав патологічні нахили.

— І, можливо, володів деякими знаннями з галузі чаклунства?

Каррас замислено кивнув.

— Так, можливо.

— І кого ж можна віднести до цієї категорії, щоб він іще й жив неподалік і мав ночами доступ до церкви?

Каррас обернувся й витримав погляд Кіндермена; тоді, почувши удар по м’ячу биткою, відвернувся, дивлячись, як довгов’язий правий філдер ловить м’яча.

— Хворого священика, — пробурмотів він. — Можливо.

— Послухайте, отче, я розумію — повірте мені! — як це вам важко. Але ж для священиків тут, у кампусі, ви психіатр, чи не так?

Каррас повернувся до нього.

— Ні. Мені змінили обов’язки.

— Справді? Посеред року?

— Таке було розпорядження ордену.

— Але ж ви могли б знати, хто в цей час був здоровий, а хто ні, правда? Тобто здоровий у цьому сенсі. Ви б це знали.

— Ні, лейтенанте, не обов’язково. Зовсім ні. Хіба що цілком випадково. Я не психоаналітик. Я тільки давав консультації. Крім того, я не знаю нікого, хто відповідав би цьому описові.

Кіндермен випнув щелепу.

— Ну так, — сказав він, — лікарська етика. Навіть якби ви знали, усе одно не сказали б.

— Ні, мабуть, не сказав би.

— До речі… але це я так, між іншим… ця етика останнім часом вважається незаконною. Не хочу забивати вам голову дрібничками, отче, але нещодавно один психіатр, до того ж із сонячної Каліфорнії, опинився за ґратами за відмову повідомити поліцію про все, що він знав про свого пацієнта.

— Це погроза?

— Не будьте параноїком. Це просто випадкове зауваження, нічого більше.

Каррас підвівся й глянув на детектива.

— Я завжди зможу сказати судді, що це пов’язано з тайною сповіді, — сказав він, криво посміхнувшись, а тоді додав: — Це я так, до речі.

Детектив похмуро подивився на нього.

— Хочете зайнятися бізнесом, отче? — запитав він, а