Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

нічого, та коли дісталася дна пляшечки — перед очима затанцювали червоні й сині спалахи. Пляшечка випала з руки, і я вляглася.

Тиша відійшла, ніби море, й оголила гальку, черепашки, мушлі та загиблий корабель мого життя. А потім десь на межі поля зору вона мовби зібгалася, набігла однією стрімкою хвилею і враз віднесла мене в сон.

Розділ чотирнадцятий

Темрява була суцільною.

Я відчувала темряву й нічого більше, і моя голова тягнулася до неї, мов черв’якова. Чувся чийсь стогін. А потім щось важке й грубе, наче кам’яний мур, несамовито вдарилось об мою щоку, і стогін затих.

Тиша накотилася знову, накривши мене чорним плесом, як вода змикається над кинутим у неї каменем.

Повіяло прохолодою. Із шаленою швидкістю мене несло по тунелю вглиб землі. Потім вітер ущух. Здалеку чулись уривки жвавої багатоголосої суперечки. А тоді голоси замовкли.

Моє око ніби пробили долотом — і крізь шпарину, мов крізь рану чи відкритий рот, пробилось яскраве світло, доки стулки темряви знову зійшлись. Я спробувала відкотитися далі від світла, але чужі руки зімкнулися на моїх кінцівках, мов бинти на мумії, і я не могла ворухнутися.

Здавалося, ніби я в осяяному сліпучим світлом підземеллі, і там ще повно людей, які чомусь тримають мене за руки й ноги.

Тоді долото вдарило знову, і світло хлинуло в мою голову, і в густій і теплій хутряній темряві хтось закричав: «Мамо!»

Повітря дихало й танцювало на моєму обличчі.

Я відчувала обриси кімнати довкола, великої кімнати з відчиненими вікнами. Подушка, мов обрамлення, обіймала мою голову, а моє тіло лежало між простирадл, не зазнаючи тиску.

Потім я відчула тепло, ніби мого обличчя торкнулася чиясь рука. Певно, я лежала на сонці. Якби розплющила очі, побачила б і кольори, і форми, що схилялися наді мною, наче медсестри.

Я розплющила очі.

Було зовсім темно.

Хтось дихав поряд зі мною.

— Я нічого не бачу.

Бадьорий голос промовив до мене з темряви:

— У світі багато незрячих людей. Колись вийдете заміж за якогось милого й доброго сліпця.

Чоловік із долотом повернувся.

— Немає чого перевіряти, не треба.

— Не кажіть так.

Його пальці обмацали велику болючу гулю над моїм лівим оком. Тоді він щось послабив, і зубчаста світлова шпарина постала перед моїм поглядом, ніби тріщина в стіні. З-за її краю вигулькнула чоловіча голова.

— Бачите мене?

— Так.

— А щось, крім мене, бачите?

Тоді я згадала.

— Нічого не бачу.

Шпарина звузилась, і настала темрява.

— Я сліпа.

— Дурниці! Хто вам таке сказав?

— Медсестра.

Чоловік пхикнув. Закріпив пов’язку на оці.

— Вам невимовно пощастило. Зір зберігся повністю.

— До вас відвідувачі, — радісно сповістила медсестра й зникла. У ногах ліжка з’явилася мати. На ній була сукня в пурпурові лілії, і виглядала вона жахливо.

З матір’ю прийшов високий міцний хлопець. Спершу я не могла розгледіти, хто він, бо око розплющувалося лише частково, але згодом зрозуміла, що це мій брат.

— Мені сказали, що ти хочеш мене бачити.

Мати сперлася на край ліжка й поклала руку мені на ногу. Її обличчя світилося лагідним докором, і я хотіла, щоб вона пішла геть.

— Не впевнена, що я казала хоч слово.

— Мені сказали, ти мене кликала.

Здавалося, вона от‑от заплаче. Її обличчя зморщилось і затряслося, мов бліде желе.

— Як ти? — запитав брат.

Я подивилася матері в очі й відповіла:

— Так само.

— До вас відвідувач.

— Не треба мені відвідувачів.

Медсестра рвонула в коридор і там до когось зашепотіла. Тоді повернулася.

— Він дуже хоче вас побачити.

Я глянула на свої жовті ноги, що стирчали з білих шовкових піжамних штанів, у які мене вбрали і які я вперше бачила. Обвисла шкіра коливалася від кожного руху, наче під нею не було м’язів, а ще вона вся поросла короткою і густою темною щетиною.

— А хто він?

— Ваш знайомий.

— Як його звати?

— Джордж Бейквел.

— Не знаю ніякого Джорджа Бейквела.

— Він каже, що ви знайомі.

Тоді медсестра вийшла, ввійшов хлопець із дуже знайомим обличчям і сказав:

— Ти не проти, якщо я сяду на край ліжка?

Він був у білому лікарському халаті, і я помітила, що з нагрудної кишені стирчить стетоскоп. Я вирішила, що це хтось із моїх знайомих просто перевдягнувся в лікаря.

Я хотіла накрити ноги, коли хтось ввійде, але тепер було запізно, тож я лишила їх стирчати, потворними й бридкими.

«Це я, — казала я собі. — Така я є».

— Естер, ти ж пам’ятаєш мене?

Я пильно роздивлялася хлопця крізь щілину зрячого ока. Друге око досі не розплющувалось, але лікар казав, що за кілька днів із ним усе буде гаразд.

Хлопець дивився на мене, як на нову дивну тварину в зоопарку, мовби готовий от‑от порснути реготом.

— Естер, ти ж пам’ятаєш мене? — він повторив повільніше, наче звертався до недорозвиненої дитини. — Я Джордж Бейквел. Ми ходимо в одну церкву. Ти зустрічалася з моїм сусідом по кімнаті в Амгерсті.

Певно, приблизно тоді я й змогла роздивитися його лице. Воно ширяло десь над околицями пам’яті — типаж, до якого в мене ніколи не ліпилися імена.

— Що ти тут робиш?

— Я тут черговий лікар.

Як цей Джордж Бейквел міг так зненацька стати справжнім лікарем? От цікаво. А ще насправді ми з ним були не такі й знайомці. Він просто хотів подивитися на дівчину, яка здуріла настільки, що спробувала накласти на себе руки.

Я відвернулася до стіни.

— Іди геть, — сказала я. — Іди до біса і не повертайся.

— Мені потрібне дзеркало.

Медсестра щось гуділа собі під ніс і діловито відчиняла шухляду за шухлядою, виймаючи звідти нову спідню білизну, блузи, спідниці й піжами, які мені купила мати, і складаючи все це в малу валізку з чорної лакованої шкіри.

— Чому мені не можна дзеркало?

Я була вбрана в сукню-футляр у матрацну сіро-білу смужку з лискучим червоним поясом, а ще мене пересадили в крісло.

— Чому не можна?

— Бо ліпше не треба, — медсестра клацнула кришкою валізки.

— Чому?

— Вигляд у тебе не дуже.

— Та дайте ж глянути!

Медсестра зітхнула й відчинила шухляду бюро. Звідти вона витягнула велике дзеркало в дерев’яній рамі того ж кольору, що й бюро, і дала мені.

Я не одразу зрозуміла, що не так. То було ніяке не дзеркало, а картина.

З першого погляду годі було зрозуміти, хто там зображений, чоловік чи жінка: волосся зголене, по всій голові — щетинисті цятки, мов на курячій шкірі. Половина обличчя фіолетово-червона, безформно випирає навсібіч, а по краях фіолетове поступається зеленому й далі — жовтавому. Рот блідо-коричневий, із рожевими виразками в обох кутиках.

Те обличчя вражало передусім неприродним нагромадженням яскравих кольорів.

Я всміхнулася.

Рот у дзеркалі скривився у вишкірі.

Через хвилину після падіння прибігла друга медсестра. Поглянула на розбите дзеркало й на мене, ставши над сліпими білими уламками, і вивела молоду медсестру з палати.

— Я тобі казала? — почулося з-за дверей.

— Але я тільки…

— Я ж тобі казала!

Я слухала не надто зацікавлено. Хто завгодно може випадково розбити дзеркало. Неясно, нащо з цього робити цілу подію.

Друга медсестра, старша, повернулася в палату. Стала руки в боки й вирячилася на мене.

— Сім років лиха.

— Що?

— Я сказала, — вона повторила гучно, немов до глухої, — сім років лиха.

Молодша медсестра повернулася з віником і совком і заходилася підмітати блискучі друзки.

— Це ж лише забобон, — сказала я.

— Он як! — пирхнула старша і, наче мене й не було там, звернулася до молодшої, яка саме