Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

стати черницею, і запитала про це в матері, яка мала би знайти найпростіший шлях.

Мати з мене лише посміялася:

— Думаєш, вони візьмуть таку, як ти, отак одразу? З чого б то? Треба знати й катехизм, і Символ віри, і вірити в усе це, в повний набір. Куди з твоїм світоглядом!

Та я все одно уявляла, як піду до якогось бостонського панотця — саме в Бостоні, бо я не хотіла, щоб якийсь священик із мого містечка знав, що я хочу себе вбити. Священики — рідкісні пліткарі.

Вбрана в чорне, смертельно бліда, я припаду до його ніг і скажу: «О, панотче, допоможіть, благаю».

Але це було до того, як люди почали якось дивно на мене дивитись, от як ті медсестри в лікарні.

Я була переконана, що католики нізащо не візьмуть до себе божевільну черницю. Чоловік тітки Ліббі розповідав кумедну історію, як монастир відправив черницю до Терези на медичний огляд. Тій черниці весь час учувалися звуки арфи й голос, що повторював «Алілуя!». Лишень вона не була впевнена, чи то було «Алілуя!», чи «Аризона». Думаю, її таки спровадили в божевільню.

Я опустила на обличчя чорну вуаль і пройшла крізь фігурну залізну браму. Дивно: відколи батька поховали на тому кладовищі, ніхто з нас ані разу там не бував. Мати не дозволила нам піти на похорон, бо ми були ще малими, а батько помер у лікарні — тож і кладовище, і його смерть завжди здавалися мені нереальними.

Останнім часом у мене з’явилося палке бажання віддати батькові заборговане за всі роки знехтуваності й почати доглядати за могилою. Саме я була батьковою улюбленицею, тож було б логічно, якби я перейняла жалобні обов’язки, яких мати на себе ніколи й не брала.

Якби мій батько не помер, думала я, то навчив би мене всього, що знав про комах: то була його університетська спеціальність. Ще він навчив би мене німецької, грецької та латини, якими володів, і, можливо, я була б лютеранкою. У Вісконсині батько був лютеранином, але в Новій Англії це було немодним, тож він спершу став колишнім лютеранином, а згодом, зі слів матері, — цинічним атеїстом.

Кладовище мене розчарувало. Воно було в низині на виїзді з міста, наче сміттєзвалище, і я, тиняючись гравійними доріжками, постійно відчувала кислий сморід солончаку.

Стара частина кладовища була непогана — затерті пласкі надгробки, зарослі лишайниками пам’ятники, — але врешті я додумалася, що батька мали поховати в сучасній частині, серед померлих у сорокових.

Надгробки в сучасній частині були грубі й дешеві, тут і там траплялися могили, обкладені кахлями, схожі на засипані землею довгасті ванни, й іржаві металеві вази стирчали десь на рівні пупка, наповнені пластмасовими квітами.

Із сірого неба посипав дрібний дощ, і мені стало геть тоскно.

Батькової могили не було ніде.

Низькі кудлаті хмари мчали на видноколі з боку моря, за солончаками й пляжем із групками халуп, і мій чорний макінтош, куплений того ранку, потемнішав від мокрих плям. Липуча вогкість пробиралася крізь нього до шкіри.

Я питала в продавчині, чи він відштовхує воду. А та відповіла: «Жоден дощовик на світі не відштовхує воду. Він зливозахисний». А коли я запитала, що означає «зливозахисний», вона порадила купити парасольку.

Але на парасольку мені забракло грошей. Звісно: витрати на автобуси до Бостона й назад, на арахіс, газети, книжки з патопсихології, подорожі до рідного містечка на узбережжі майже остаточно виснажили мої нью-йоркські заощадження.

Я вирішила, що, коли гроші на рахунку скінчаться, я зроблю це, і того ранку витратила останні на чорний дощовик.

Тоді я побачила батьків надгробок.

Він стояв майже впритул до іншого, голова до голови, як, буває, складають людей у богадільнях, коли бракує місця. На рябо-рожевій, мов консервований лосось, мармуровій плиті не було нічого, крім батькового імені й під ним — двох дат через коротке тире.

У підніжжі надгробка я вклала мокрий сніп азалій, яких наламала з куща біля брами кладовища. А тоді ноги самі підігнулися піді мною, і я осіла на залиту дощем траву. Спершу не розуміла, чому так розпачливо ридаю.

А тоді згадала, що жодного разу не оплакувала батькової смерті.

Мати теж не плакала. Вона тільки всміхнулася й сказала, що смерть для нього була милістю: якби вижив, доживав би калікою, а такого він не витримав би, тож коли б міг обирати, так чи так волів би померти.

Я притискалася обличчям до гладкого мармуру й виплакувала біль утрати в потоки холодного солоного дощу.

Я точно знала, як усе влаштувати.

Щойно шини авто відшерхотіли по з’їзду й затих гул двигуна, я зіскочила з ліжка і швиденько нап’яла білу блузу, зелену спідницю-кльош і чорний дощовик. Дощовик досі був вогким на дотик, ще відучора, але скоро це мало стати неважливим.

Я спустилась, узяла з обіднього столу блакитний конверт і на зворотному боці старанно вивела великими літерами: «Пішла гуляти, повернуся пізно».

Поклала конверт так, щоб мати напевно його побачила, коли ввійде в дім.

А тоді розсміялася.

Забула про найголовніше.

Я побігла нагору й приволочила стілець до материної шафи. Видерлася на нього й дістала з верхньої полиці зелену металеву скриню на замку. Кришку з неї можна було віддерти й голіруч, такий слабкий був той замок, але я хотіла зробити все спокійно і виважено.

Я відчинила праву верхню шухляду материного бюро й витягла скриньку для прикрас, сховану під стосом напахчених носовичків з ірландського льону. Відчепила від темного оксамиту крихітний ключ. Відімкнула залізну скриню й узяла з неї пляшечку з новими пігулками. Їх виявилося більше, ніж я сподівалася.

Щонайменше п’ятдесят.

Якби я надумала чекати, доки мати видасть мені їх усі, по одній щовечора, довелося би збирати їх п’ятдесят днів. А за п’ятдесят днів знову почався б коледж, і брат повернувся би з Німеччини, і було би запізно.

Я почепила ключ назад до жмені недорогих ланцюжків і перснів, поклала скриньку для прикрас назад у шухляду з носовичками, повернула металеву скриню назад на полицю в шафі й поставила стілець на килим точно там, звідки взяла.

Тоді спустилася в кухню. Наповнила велику склянку водою з крана. Потім узяла склянку й пляшечку з пігулками і пішла в підвал.

Слабке, мовби підводне світло пробивалося крізь шпарини підвальних вікон. У стіні за грубкою виднілася темна ніша — починалася на рівні плечей і заглиблювалася під прохід між будинком і гаражем. Прохід ми облаштували після того, як викопали підвал, і під ним утворилася ця потаємна земляна порожнина.

Отвір затуляли кілька трухлявих полін для каміна. Я посунула їх трохи вбік. Тоді поставила склянку з водою і пляшечку на зріз одного з полін і спробувала підтягнутися.

Минуло відчутно багато часу, доки я спромоглася-таки видертися до отвору в стіні, але зрештою після численних спроб у мене вийшло — я навпочіпки всілася в гирлі темряви, ніби підземний троль.

Земля привітно холодила босі ноги. Цікаво, думала я, як давно оцей-от квадрат ґрунту не бачив сонця.

Потім я вклала важкі запилюжені поліна впоперек отвору, одне за одним. Темрява була оксамитово-густою. Я простягнула руку по склянку та пігулки й обережно, навколішки, притиснувши підборіддя до грудей, підповзла під дальню стіну.

Павутиння торкалося мого обличчя, мов крильця метеликів. Загорнившись у дощовик, наче у власну тінь, я відкрила пляшечку й почала швидко ковтати пігулку за пігулкою, кожну запиваючи дрібним ковтком води.

Спершу не відчувала