Стейсі Браун - Невипадково, Стейсі Браун

- Я думала, у нас буде повноцінна бесіда.

- Ще раз прошу вибачення, але так склалось. А знаєте… - він продовжив, - може ми з вами зустрінемось за кілька днів? Я обіцяю що приділю більше часу для нашої розмови.

Я була розчарована та розлючена, але виду не подавала. Якщо я хочу отримати матеріал, потрібно бути більш делікатною. Хоч мені й не хотілось більше з ним зустрічатись. Останні хвилини нашої розмови зіпсували гарне враження, що він справив на мене в саду. Але мені не залишалось нічого іншого, тому я недовірливо спитала:

- Обіцяєте?

- Так, місс Сміт, мені дуже незручно перед вами за сьогоднішній вечір, - після тієї телефонної розмови він став м’якішим, - наступного разу ми точно з вами все обговоримо.

На останніх своїх словах він зробив особливий акцент, а мені не давала спокою моя здогадка, тому не втрачаючи часу, я спитала:

- Ви знали мою матір?

Лейер, який вже почав збиратись, раптом завмер та стоячи до мене спиною не ворушився декілька секунд. Я не бачила його обличчя, але відчувала яким напруженим він був.

- Так. – і він покинув кімнату.

Залишившись сидіти в кріслі я замислилась над його відповіддю. Хто він був моїй мамі? Коли вони бачились востаннє? Певно це було давно, оскільки він не знав, що вона померла, а це було майже десять років тому.

Я розуміла, що така людина як Лейер навряд чи пустить в свій дім незнайомця, про якого він нічого не знає. Я вже уявляла теку з моїм досьє на його столі перед інтерв’ю. Висновок з’явився сам собою – він добре знав хто я така, хто мої батьки, отже мене запросили на це інтерв’ю зовсім невипадково.