Стейсі Браун - Невипадково, Стейсі Браун

22. Невдала розмова

Зайшовши до будинку я відчула приємне тепло та запах свіжої випічки. Джозеф одразу ж підійшов до нас та забрав верхній одяг. Він провів нас в вітальню, де був накритий стіл з безліччю солодощів та чаєм, що своїм ароматом зігрівав кімнату.

- Не знав, що ви полюбляєте, тому замовив якнайбільше – промовив Лейер пояснюючи розмаїття їжі на столі.

- Не варто було турбуватись, - зніяковіло промовила я, - ви дуже гостинні.

- Нажаль, гості мого будинку навідують мене лише у справах, от як ви... Але як би було добре просто зустрітись за чашкою чаю та побалакати по душах.

Кожне його слово було пронизане самотністю. Я бачила це в його очах. Навіть той факт, як він розмовляв зі мною, з людиною, яку він зовсім не знає, вказував, що йому й поговорити нема з ким. А можливо це такий вік, коли людина почуває себе старою, самотньою та нікому не потрібною.

- Сподіваюсь, ви приділяєте увагу своїм батькам й вони не почувають себе самотніми так само як я, - він продовжував.

- Нажаль, в мене немає батьків, - відповіла я, й зайнялась чаєм щоб більше не говорити про це, та мій співрозмовник не втрачав допитливість:

- Поясніть будь-ласка.

- Мати померла кілька років тому, а батька я не маю.

Від моєї відповіді він побілів й не зводив очей з мене. Я перелякано дивилась то на нього, то на Джозефа, що стояв осторонь та продовжував сервірувати стіл. Помітивши напружене мовчання, Джозеф промовив до власника будинку:

- Сер, з вами все добре?

Прийшовши до тями, Лейер зробив суворий вираз обличчя та проігнорувавши наглядача будинку запитав мене:

- Як вона померла?

Мені було так некомфортно розмовляти про це з незнайомим чоловіком, бажання втекти звідси найскоріше захлиснуло мене й я стала в захист, ніби очікуючи, що хтось на мене нападе:

- Вибачте, але я б не хотіла обговорювати це. Ми зустрілись, щоб поговорити про вас.

Він не зводив з мене суворого виразу обличчя. В цей час пролунав дзвінок телефону, Джозеф простягнув телефон своєму керівнику. Але він декілька секунд сидів і не реагував, а пильно дивився на мене. Я не розуміла чому він так себе поводить, але в якийсь момент мені здавалось, що він мене приб’є.

- Сер, ваш телефон, - ще раз промовив Джозеф.

Лейер різко підхопився, схопив телефон та попрямував до іншої кімнати. Джозеф теж покинув кімнату, а я залишилась сама за столом не розуміючи що відбувається, і чого мені очікувати. Що могло збентежити цього чоловіка, і чому він так себе поводить? Цікавиться про мою сім’ю. Навіть мій колишній не знав всієї правди про моє минуле, хоча ми й зростали в одній школі. Лише Сем знала всі подробиці, але їй було відомо, що це болюча та закрита для мене тема, тому вона ніколи її не підіймала.

Вся справа в тому, що я ненавиділа свого батька, навіть не знаючи хто він. Мене ростила лише мати, батько покинув нас коли я була ще маленькою, тому я його не пам’ятаю, а мама знищила всі фотографії з ним. Ми жили в невеличкому місті, недалеко від Бостону, й скільки я себе пам’ятаю,  мама завжди працювала на двох або трьох роботах, щоб нам вистачало коштів на життя. Але напередодні мого випуску зі школи, вона працювала стільки, що я майже її не бачила. Мама мріяла, що я поступлю в університет, здобуду освіту й не буду так тяжко працювати як вона.

Добре, що мені вдалось поступити на бюджет в той самий університет Бостону, про який я й мріяла. Хоч мама чомусь була й проти Бостону, але коли дізналась про мої успіхи, дуже зраділа. Ми з нею домовились, що вона буде працювати лише на одній роботі, й насолоджуватиметься своїм життям. Так і сталось, але щастя тривало недовго. По закінченні першого курсу, я дізналась, що в неї рак. Гроші, що були відкладені на навчання, були витрачені на лікування. Я влаштувалась на роботу, але цих грошей не вистачало на операцію, яка їй терміново була потрібна. Я працювала додаткові години, навіть була на грані відрахування з університету, тому що весь час присвячувала мамі й роботі.

Але так сталось, що одного дня, вона не прокинулась. Хвороба з’їла її, а я була вбита розпачем та горем. Намагаюсь приборкати свою журбу, я почала шукати винних. Спочатку звинувачувала себе, що не змогла вчасно назбирати гроші. Потім звинувачувала маму, що вона турбуючись про мене, загубила своє здоров’я. Але потім звинуватила батька, який покинувши жінку з малою дитиною на руках змусив їх боротись за виживання. Можливо у нього зараз нова сім’я і він насолоджується життям з нею, але як можна за стільки років навіть не поцікавитись своєю колишньою сім’єю?

 Тому я ненавиділа цього чоловіка всім серцем. І ця ненависть допомогла мені пережити горе втрати матері. Горе пройшло, я змирилась з втратою, а ненависть досі жевріла в моєму серці.

Переживати заново ці почуття, особливо при незнайомцеві мені не хотілось, але я не розуміла, що з ним відбувалось. І раптом здогадка промайнула в моїй голові – «Він її знав». А як інакше можна було пояснити його реакцію. Але скоріш за все, він не знав, що вона померла.

Напружені важкі кроки, що прямували в вітальню змусили мене повернутись до реальності. Вже будучи більш спокійним Лейер сів в крісло й промовив:

- Вибачте, що змусив вас чекати. Нажаль в мене з’явились невідкладні справи і я буду змушений скоро з вами розпрощатись. Але ви можете задати мені одне-два питання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍