Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

– Що?! – знову не витримала Потоцька.

– Пан повторюється, – пробурмотів Майхржак.

Він запалив. Вражена Потоцька зламалася і теж попросила цигарку. Офіцер,що сидів навпроти, задоволений ефектом, який він справив, махнув рукою і відмовився.

– Ви щось знаєте про це? – спитав Майхржак.

– Про цих агентів. Звідки? Я уявлення не маю.

– І це все?

Старий кивнув.

– Він також запитав, чи я направив Барського до майора Зубжицького. Але якось без натиску, просто щоб підтвердити те, що він знав. Або здогадався. Або сприйняв це як належне.

– І пана не дивує такий дивний збіг обставин? Що Зубжицького вбили через кілька днів після візиту Барського до вас?

– Як раз це – ні. Проте мене дуже дивує той факт, що майора Зубжицького вбили лише через кілька днів після того, як я прислав до нього цього міліціонера. Щось тут страшенно смердить, пані та панове.

– А пан не питав, про що йдеться? – спитав Майхржак.

Офіцер, б’ючи себе у груди, зробив ще один театральний жест, гідний коханця з фільмів двадцятих років.

– О ні, ні, пані та панове. Перевірку я пройшов позитивно! Я нікого не вбивав, нікого не переслідував, пенсію зараз маю велику, живу добре і щасливо! Так і має залишатися, пані та пан, – знову засміявся він. – Натяк зрозуміли?

– Понялі, – похмуро кивнув Майхржак.

Обом було зрозуміло, що більшого від ветерана спецслужби вони не отримають.

Барський стояв під дощем і дивувався, чому капюшон його куртки, з якогось легкого й тонкого матеріалу, зовсім не промокав. Зрештою, це був не нейлон і не якась плівка. Він не відчував себе ні вареним, ні спітнілим.

Побачивши, що наближаються двоє поліцейських, він швидко рушив до них.

– І як? – Потоцька показала зуби в посмішці, колір якої ефектно контрастував із кольором її шкіри.

– Ми сильно облажалися?

– Він нічого не сказав вам про бестію, ідеально перескочивши на іншу тему. Але це не важливо.

– Ви знали про цих агентів? – стурбовано запитала Потоцька.

– Слухай, не зараз. Ця розмова відкрила стільки дверей у моєму розумі, що я мушу продовжувати.

– Що продовжувати? – зацікавився Майхржак.

– Зараз я точно пам’ятаю той день. Пам'ятаю кожну деталь. Я став саме там, де стою зараз, запалив цигарку...

Майхржак нетерпляче підсунув йому пачку і подав вогонь.

– І?

– Я хотів дійти до автобуса. А в той час природне скорочення шляху пролягало ось в той бік... – він рушив у бік корпусів Політехнічного Університету. – Тільки... – Марчін зупинився, зробивши з десяток–другий кроків. – Тоді між цими будівлями було пусте поле, – він показав на сучасну кам’яно–скляну будівлю, – і парканів не було так багато, – він глянув на величезну стоянку, оточену якоюсь екзотичною високою травою.

– Так куди ти збирався? – зацікавилася Потоцька. – Зрізати дорогу?

– Та ти що. На цій пустці був бруд, сміття та собачі посліди. Це було наче йти в темряв по мінному полю.

– То ти звернув туди? – здогадалася поліцейська, показуючи на гуртожиток часів соцреалізму.

– Почекай, давай обійдемо цей паркан.

На жаль, зараз оточення виглядало зовсім інакше. Хоча проблема собачого лайна досі не була вирішена.

– Я йшов саме так, біля стіни. – Барський показав пальцем. – Дійшов до цього довгого гуртожитку. – Він простягнув руку в бік дива соціалістичного модернізму, яким був "такса", і вказав на якусь точку. – Бачиш це темне місце в кутку стіни?

– Ммм.

Вони підійшли ближче.

– Там хтось чекав. І він вийшов до мене...

У цю ж мить із темного місця в кутку стіни вийшла сестра Юстина. Барський був шокований.

– Хто це? – вигукнув він.

– Звичайно ж, не та зловісна фігура двадцятирічної давнини, пане. Тоді мені було кілька років, і я ходила, тримаючи за маму за руку. Вночі ми точно не гуляли по таких місцях.

Барський нервово проковтнув слину.

– Ви хто?

– Звичайна божевільна з багатьма діючими документами, які можуть довести моє божевілля. Тому мої слова, навіть записані, – вона глянула на Майхржака, – не мають доказової сили.

Надінспектор подарував всім усмішку "не дивуйтеся", але потім став серйозним. Сестра Юстина не звернула на нього уваги, простягнувши Потоцькій маленьку, складену вчетверо картку.

– Ось вам місце і час зустрічі з людиною, яка проллє світло на цю справу, – сестра Юстина раптом зам'ялася, ніби про щось розмірковуючи. Потім продовжила:

– У мене до вас одне прохання. Це дуже делікатне питання.

– Так?

– Будь ласка, не треба тиснути на нього і не надтодопитуватися. Він скаже стільки, скільки побажає. Будь ласка, не намагайтеся дізнатися його ім'я, не слідкуйте за ним і більше не турбуйте його. Скільки побажає, – повторила вона. – Добре?

Потоцька погодилася кивком голови. Напевно, всім було зрозуміло, що вона не може ручатися за Майхржака. У сестри Юстини, однак, було непроникне обличчя, і важко було здогадатися, чи усвідомлювала вона це.

– Гарного вечора, – ввічливо сказала чорниця.

Вона повільно повернулася, щоб піти. Проте всі звернули увагу на те, що вона зосередила свій довгий, явно зацікавлений погляд на Барському. Сам він дочекався, поки струнка постать трохи відсунеться, і змовницьки пошепки запитав:

– Хто це, в біса?

– Це довга справа, – скривився у відповідь Майхржак. – Я поясню пізніше.

– Це наша метафізична допомога, – додала Потоцька. – Монахиня, співробітниця церковних служб.

– Я єбу. Серйозно?

– Я не жартую. Але це не місце і не час все пояснювати.

Барський не міг у це повірити.

– То підемо до якогось костьолу, – глузливо сказав він. – Поговоримо в сповідальні.

Потоцька обеззброююче всміхнулася.

– Ти навіть не знаєш, як близько до цілі ти попав, – сказала вона. Потім розгорнула аркуш і глянула на кілька рядків тексту. – Думаю, що завтра якийсь розкаяний грішник добровільно відкриє нам частину правди, яку колись визнав у сповідальні.

Барський лише недовірливо похитав головою. Однак Майхржака хвилювало інше.

– Слухай... Ти пам'ятаєш, хто чекав тебе тут двадцять років тому?

– Так.

– То скажи мені, хто?

– Особисто майор Зубжицький.

Потоцька знизала плечима.

– Цікаво, звідки вони всі знали тоді і зараз, що ти підеш цим шляхом?

Барський востаннє затягнувся й викинув сигарету.

– Тоді це була найкоротша