Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

Тадж-Махал? Господи, та ми ж навіть фактам не дозволяємо кинути тінь на образ, який створили. Погляньте на атлас для індійської навчальної школи. Вони розташували Британію та Індію поруч, і кожна займає цілу сторінку. Ми навіть масштаби їм не показуємо, щоб маленькі темні діти не зрозуміли, якою крихітною є Британія у порівнянні з Індією!

Проблема, капітане, у тому, що за останні двісті років ми наїлися власної пропаганди. Ми повірили, що є вищими за покидьків, якими керуємо. І якщо щось загрожує цій вигадці, воно являє загрозу і цілій споруді. Саме тому справа Мак-Олі і здійняла такий сморід. Це напад на двох рівнях. По-перше, вона показує, що принаймні деякі індійці більше не вважають себе нижчими настільки, що можуть навіть убити видатного члена вищого класу, а по-друге, це розхитує нашу вигадку про вищість.

Він допив останні краплі вина.

— Тож ви не вірите у вищість білої людини?

— Я тут уже понад п’ятнадцять років і ще не бачив жодного доказу. Слухайте, я ірландець, капітане. У Лондоні багато хто вважає мене дурним Педді[31]. Якщо мені це не подобається, яке ж я маю право запевняти, що вищий за людей іншої раси? Часи змінюються, капітане. Старий порядок руйнується. Погляньте лише на мапу Європи, і самі переконаєтеся. Польща, Чехословаччина, інші щойно народжені нації. Якщо ми віримо, що вони мають право на самовизначення, то чому ж індійці мають від них відрізнятися?

Я докурив сигарету, він дивився в порожню склянку.

— Хай там як,— нарешті сказав він,— уже пізно. Час лягати.

Підвівся і побажав мені доброї ночі.

— Здається, мусимо попрощатися,— зауважив я.— Ви ж уранці вирушаєте до Ассаму, чи не так? На чайні плантації?

— Так, мусив,— посміхнувся він.— Та ні. Боюся, змінилися плани. Застряв тут іще на кілька днів.

Я побажав йому доброї ночі і посидів сам, покурив. Бірн висловив цікаву думку. Я міг би запевнити його, що мої уявлення про британську вищість загинули у Фландрії разом із моїми друзями. Хоча, що б це змінило? І самовизначення, і моральна вищість мені байдужі. Убито людину, і моя справа — знайти вбивцю. Нехай політика залишається іншим.

П’ятнадцять

а стелі зі скреготом обертався електричний вентилятор, але температура в кімнаті навряд чи була нижчою. Я вже кілька днів тому здогадався, що функція у нього скоріше декоративна, але все одно вмикав, плекаючи примарні надії.

Іще одна спекотна бенгальська ніч. Така вогка, що можна задихнутися. Вода мало не висить у повітрі. Піт стікає з тіла і всмоктується в ліжко. Я відчинив вікно, щоб створити хоч якийсь протяг, але натомість напустив комарів, яких, як переконувала мене місіс Теббіт, не існувало.

Поглянув на годинник. Дванадцята сорок. Постукав по циферблату і підніс до вуха. Цокає, хоч і не ритмічно, тож зараз має бути майже друга. Перевернувся, спробував улаштуватися зручніше на вологому матраці, але битву я вже програв. Сон сьогодні не прийде.

Бажання відвідати моїх нових друзів з Тіретта-базару стало майже нестерпним, забуття кликало до себе з такою силою, що її важко було ігнорувати. Але «О» — мій слуга, а не господар, і краще нехай ним і залишається. Він може бути підступним, тож варто ставитись до нього з повагою, а ні — то помститься. Інші цього не розуміють, він оволодіває ними. Цілком. Допоможе дисципліна. Це як перепливати річку на спині у крокодила: люди вважатимуть вчинок відчайдушним, але якщо знаєш, що робиш, дістанешся туди, куди хочеш. Весь фокус у тому, щоб тебе не з’їли, а для цього потрібно все тримати під контролем. А я, сказав сам собі, і тримаю. Тож залишився в кімнаті, лежав і дивився, як монотонно обертається вентилятор.

Потягнувся, щоб взяти з підлоги пляшку віскі, але її там не було. Я вилаявся. Може, дурна покоївка її викинула? Навряд чи. Вона все життя працює на місіс Теббіт, а це означає, що на незалежні вчинки такого масштабу не здатна. Я сів і оглянув кімнату. Пляшка стояла на краєчку стола, етикетка виблискувала в місячному світлі.

Я через силу підвівся, покульгав до столу і налив подвійну порцію, щедро хлюпнув води з-під крана. Та щойно налив, пригадав попередження місіс Теббіт щодо водопровідної води. Знову вилаявся і зазирнув у склянку, зробив ковток і повернувся в ліжко. Холеру може й не підчеплю, а от благородний напій виливати шкода.

Сів на ліжко і вкотре запитав себе, що я тут роблю, у країні, де місцеві мешканці нас зневажають, клімат зводить із розуму, а вода вбиває. І не лише вода. Схоже, усе тут створене для вбивства європейців: їжа, комахи, погода. Немов Індія реагує на нашу присутність так, як імунна система на сторонній предмет. Навіть дивно, як узагалі таким, як Мак-Олі, вдається протриматися так довго. Сказати, що його вбив індієць, це все одно, що сказати, буцімто його вбила Індія. Обидві фрази мають те саме значення.

Але ми тут жили і живемо, шляхетні англійці, що стіною стали, опираючись невблаганній ворожості природи і людей. Ми запевняємо себе, що приборкали цю дику землю залізницями і розривними кулями, і чорт нас забирай, якщо так легко звідси підемо, якою б не була ціна в мертвих цивільних службовцях та промочених джином жінках. Урешті-решт, ми ж робимо схвалену Господом справу. Несемо цим бідолашним душам слово Боже і вільний ринок. А якщо і заробляємо при цьому, то на це воля Божа.

На серце немов важкий тягар опустився. Індія мене пригнічувала, як, схоже, і всіх. Ніхто не почувався тут щасливим. Британці нещасні. І Дігбі, і Бучан, і місіс Теббіт, і Петерс. Усі сердиті, налякані або пригнічені, іноді все це разом. Індійці — принаймні освічені — не набагато веселіші, чи то місіс Боуз, що похмуро скоряється нашій гегемонії в її країні, чи Не Здавайся зі своїм чесним, меланхолійним, винуватим обличчям.

Звісно ж, існує ще й Енні. Вона не належить до жодного табору, але теж на щасливу не схожа. Вона сумна. Намагається приховати цей сум за гумором і своєю чарівною посмішкою, але час від часу, як, наприклад, біля «Червоного слона», він проривається на поверхню. Вона схожа на птаха в іржавій клітці.

Якщо щастя й існує в Індії, то шукати його, можливо, варто серед бідних, неосвічених, які не мають відношення ні до британської, ні до індійської еліти. Серед таких, як рикша Салман. Щастя для нього — це повний шлунок і біді на