Ганна Калина - Максимальне потрапляння, Ганна Калина

Розділ 30

Степан пішов дражнити драконів. Зняв жилет і повісив його на гілку чагарника, що ріс біля води. Там же примостив капелюх і краватку-метелика. Штани залишив. Посоромився. З пирханням левархтонець забіг у воду, здіймаючи хмари бризок. Дракошки пищали від радості. Я ще потупцювала по берегу, поштурхала камінці і попленталась до Дані, який з головою пішов у розрахунки, виводячи формули пальцем на мокрому піску.
— А ось якщо ти знайдеш, у чому проблема?
Данило так подивився на мене після цього питання, що я навіть відступила на крок назад. Степан теж обернувся до мене і погрозив пальцем.
- Коли ти знайдеш, у чому справа, - не будь дурою, я швидко виправилася, - ти що з цим рішенням робитимеш?
Питання логічне, адже якщо врахувати, що зрадили нас фархаріани (і не з тих, що підлогу миють), то можна припустити, що щурами можуть виявитися й інші «шишки» з Ліги. І як тоді рятувати світ, якщо самі рятувальники його й гублять?
— Коли я зрозумію принцип плану наших ворогів, я зможу прийти до Ліги та повідомити про змову, — кивнув Даня, дивлячись на записи.
Я просто постояла осторонь, чекаючи, коли логіка і здоровий глузд видеруться з-під завалу формул у голові Лужанського. Рудий глянув на мене. Ага… Зрозумів. Ми ніби в бігах… Хто зрадник, незрозуміло.
— Знайдемо випромінювач і спробуємо вивести його з ладу, — зорієнтувався Даня.
- Який випромінювач? - Сказала я і поспішила підійти до рудого ближче.
Пробиратися до напарника довелося довго. По березі навколо Данила були розкидані серветки, аркуші паперу, все це припорошене червоним листям і щедро обсипане піском. Хаос, в якому тільки справді ясний розум зміг побачити порядок.
- Ось, за розрахунками Гарлі і виходячи з моїх знань фізики, - пробубнив Лужанський, тицяючи пальцем у якісь каракулі на серветці, - якийсь пристрій, і досить потужний, повинен випромінювати достатньо енергії, щоб ті відбивачі, які ми маркуємо як «монетка», розсіювали цю енергію крізь Грані.
Я вже присіла навпочіпки поруч із Лужанським і з цікавістю дивилася туди, куди тицяв пальцем напарник. Нічого не ясно, але не можна подавати виду.
- Так камертон! - Здивувалася я. — Мене геть як шваркнуло, коли Євпатій викрав мене.
— Можливо, але це не так, — насупився Лужанський.
- Чому?
— Камертон не випромінювач, — так само собі під ніс бурчав Даня, — він ретранслятор…
Лужанський підняв голову і дивився на мене божевільним поглядом. Я знову зробила обережний крок убік, навпочіпки. Не встаючи. Вчені, божевілля… краще бути на безпечній відстані. А Даня схопився на ноги, схопився руками за голову і беззвучно вилаявся.
- Випромінювачі ми! — гаркнув рудий. — Ось чому відбивачі розмістили у місцях, де матерія часто розходиться.
Він пробігся берегом ніби божевільний. Навіть кілька разів засміявся, закидаючи голову. Степан відволікся від драконів і незрозуміло глянув на мене. Показала левархтонцю «лайк» і дивилася на Даню. Те, що рудий говорив, скидалося на правду. Але як це все працювало?
— А можна докладніше та простіше? - насупилась я. — Я не фізик, та й хранитель із великою натяжкою.
Лужанський підбіг ближче, виглядаючи трохи прибитим. Швидше навіть не так. Він виглядав трохи більш прибитим, ніж завжди.
— У момент взаємодії з Гранями вартовий спрямовує свою силу зовні, — звернувся до мене Даня. - Так?
— Начебто… — кивнула я, — тобі видніше.
Потім помахала Степану, жестом закликаючи йєті приєднатися до розмови.
— Камертон служить провідником, — тараторив Лужанський, — але сила й так вільно тече з варти… Вона взаємопов’язана з енергією Граней, вона здатна їх зрушувати, так і стягувати… Ці чортові прилади просто перенаправляють нашу енергію, циклюють її.
Степан вже крокував у наш бік, дорогою зірвав з куща свій жилет, насунув на голову капелюх.
- І? - Прошепотіла я і подалась до Дані.
- І? - прокричав Лужанський. — Чим більше ми витрачаємо сил на утримання Граней разом, тим більше їх руйнуємо!
Я навіть відсахнулася від рудого, почувши цей висновок.
- Ми руйнуємо? - Обережно перепитала я.
- Так! - кивнув Лужанський. - Це ж геніально! Ніхто навіть не бачив зв’язку випромінювачів, проривів та камертонів. Його й не було, викинь із рівняння камертон — і на виході ми отримаємо ту саму відповідь. Ми сліпа зброя, яка навіть не розуміє, що її використовують для руйнування.
— Хитро, — промовив Степан, що підійшов до нас, — і що нам це дає?
- Так! - Кивнула я, - як ми виведемо з дії цей випромінювач?
І я обвела рукою нас трьох, що стояли на березі. Даня віддихався і злісно скуйовдив волосся рукою.

***

 Даню від довгих роздумів урятував випадок. Не те щоб щасливий… Просто всесвітній армагедець став виявлятися яскравіше, ніж зазвичай. Спалахи, хлопки і безліч силових ліній, що прошили небо, — це все було звичною справою. А от коли межі світів почало розмивати — погіршало всім, навіть завжди спокійному Степанові. Я явно побачила те, як на тлі червоного листя лісу почали проглядати обриси чогось напівпрозорого, що мчить на нас. Поки я вдивлялася в неясний силует, намагаючись зрозуміти, що там за така незвичайна овальна форма маячить на горизонті, силует пер на нас. І бачить небо, лежала б я в купі опалого листя, (якби від мене чогось залишилося), якби не блискавична реакція Дані. Він з силою відсмикнув мене убік, коли в здоровенний дуб з пишною кроною, що ріс біля самого озера, з гуркотом влетіла субмарина…
Так-так, почуття було, ніби я дивилася кіно. Спочатку невиразний, майже невидимий об’єкт став ущільнюватися, ставати яскравішим і чіткішим, а потім пройшов крізь силовий бар’єр Граней, ніби хтось пальцем проткнув тонку поліетиленову плівку. Заіскрилися силові лінії, розступаючись під цим натиском, і у світ вічної осені увірвалося щось із світу технологій. Я протерла очі кілька разів, намагаючись прийняти реальність того, що величезний гвинт двигуна з шумом обертався у повітрі. Сам же підводний пристрій лежав на боці, мов кашалот, що викинувся на берег.
Дуб встояв. Дракончики, що розбіглися кущами, боязко спостерігали за прибульцем з укриття. Хтось дуже барвисто висловив своє здивування, користуючись строкатою неформальною мовою, яка в просторіччі називається «мат».
— Вперше я з тобою згоден, — видихнув Данило і поплескав мене по плечу.
— Усе трохи гірше, ніж я думав, — спантеличено сказав Степан.
А Грані продовжували стоншуватися і світлішати, вже навіть не видно було межі червоного лісу. Він танув, просто розчинявся у горизонті. Чи то зникав, чи то провалився в інший світ.
— А ось як ти думаєш  те, що відбувається аргумент для того, щоб тебе вислухали в Лізі? — звернулася я до Лужанського.
— Вагомий, — підтвердив рудий і підніс руку до камертона.
Потім завмер, відсмикнувши руку назад, наче прилад міг чіпнути Лужанського за пальці.
— Гірше навряд чи буде,— похитав головою Степан,— якщо твої висновки вірні, то зараз тисячі охоронців систематично вбивають світи... у спробі їх врятувати.
 Лужанський кивнув і активував камертон. Портал почав сипати іскрами, шарудіти вирвою і свистіти вітрами і робив це з якоюсь жахливою силою, ніби втягував світ навколо. По променю світла у темряві ми помчали як пригорілі, намагаючись не помічати, як сіріють і обсипаються межі міжсвіту.
Це вже не була темрява, порожнеча йшла тріщинами, які начебто розколювали стару штукатурку. Ці уламки обсипалися, відкриваючи фрагменти інших світів. Тріщин ставало більше. Світи наповзали один на одного. У білизну коридору Ліги ми увірвалися з такими обличчями, ніби за спиною в нас гарчали демони пекла... Хоча частково так і було.
— Метушливо тут, — промовив приголомшений Степан, роздивляючись простір навколо.
Так, у білих коридорах панувала паніка. Істоти всіх рангів і мастей снували в цих стерильних лабіринтах. Штурхалися, лаялися, перемовлялися. Даня схопив мене за руку і потягнув крізь натовп, кудись у невідомому напрямку. Я чесно намагалася зорієнтуватися в тому, де я перебуваю, але довкола було надто багато всяких… іншосвітян. Усі кудись поспішали, шуміли та штовхалися. Схоже, всі прагнули в одну точку... як і ми.
– Ми діємо згідно з інструкціями, але ситуація лише погіршується! – гаркнув із натовпу чийсь знайомий голос.
Я витягла шию і озирнулася. Зал засідань Ліги, той самий, у якому нам із Радунським і Лужанським ще недавно «милили шию» за Євпатія, що втік. Тільки тоді тут було чути, як комарі дихають, а зараз яблуку не було де впасти.
– Вам випала унікальна нагода, Світлано, – почула я за спиною голос Степана.
- Ти про кінець світу?
– Ну, це теж рідкість, – хмикнув йєті, – але позаштатні ситуації корисні для досвіду та вироблення стресостійкості. Це безцінно!
– Це якщо ми виживемо, – буркнула я.
– У будь-якій ситуації є мінімум два результати, тож шанс є, – усміхнувся Степан.
- Млявий.
– Концентруйтеся на найкращому варіанті результату. Вбирайте.
І Степан без зусиль підняв мене над натовпом, підхопивши під пахви. Як дитину на параді. Я покрутила головою, зазначивши, що невдоволені вигуки з натовпу походили від Андрія. Підняла руку і помахала сусідові... Андрій зблід і одразу ж закрив рота. Почав когось шукати в натовпі. Тільки за хвилину до мене дійшло, що за зведеннями і я і Лужанський вважаємося трупами. Показала Андрієві «лайк» і так само життєрадісно посміхнулася шаленому Ай ... Аву ... коротше тому ельфу, що значився в напарниках у Андрія. Степко мене знову поставив на ноги.
- Гірше від того, що ми можемо живити руйнівні для Граней пристрої, - вигукнув Даня.
Тиша. Вона настала миттєво. Вартові, куратори і старійшини притихли, дивлячись на Даню, який для більшої ефектності (в його випадку ефективності) став на спинку стільця в амфітеатрі. Старійшини зашурхотіли на своїх місцях. У натовпі то тут, то там тьмяно блищали скафандри фархаріан, і я почала шукати поглядом Гарлі.
- Данило! - пролунав радісний крик Радунського.
І професор помчав у наш бік, протискаючись крізь натовп. Старий дістав з кишені величезну носову хустку і з старанністю витирав сльози, що виступили на очах. Так, я думала всіх «наших» попередили про те, що померли ми не до кінця. А виходить – ні. Всі страждали. І я злякано обернулася до Степана.
- Вашій мамі не повідомляли, - заспокоїв мене лівархтонець, - Гарлі загорнув це повідомлення на моє прохання.
– Дякую, – шепнула я.
Радунський дістався нас і тут же повис у Лужанського на шиї. Потім поліз обійматися до мене. У процесі професор невтомно зітхав, схлипував і підвивав. Бідолаха. Адже міг і сам на той світ вирушити, будь у нього серце слабше. Йому повідомили першому про нашу «смерть». Я розсіяно поплескала старого по плечу. Потім узяла під руку, намагаючись заспокоїти.
– Лужанський? Ви живі? – прокинувся хтось із верховних.
- Про що він говорить? Як ми можемо шкодити граням? - обізвався хтось із натовпу.
Знов шум, гам. Паніка.
– Я підозрюю, що фархаріани займаються саботажем! - Вирішив піти з козиря Даня.
У-у, що тут почалося! Куполи скафандрів заметалися по залі, збилися в купку. Потім один купол відокремився і потопав до трибуни старійшин. Гарлі?
- Але частина фархаріан на боці Ліги і готова допомагати, - відразу схаменувся Даня, - те що живі я і пані Соколовська, це заслуга фархаріанської медицини.
 Один із старійшин (схоже, що заступався за нас минулого разу) піднявся і вказав Дані кудись у кут зали. Мене знову підняв на руки Степан і поніс у вказаному напрямку. Даня пішов сам, намагаючись заспокоїти Радунського, що зовсім розкис. До нас рухався фархаріанський скафандр, „вміст“ якого я ніяк не могла розгледіти. Натовп розступався, пропускаючи нас у потрібному напрямку, хтось із старійшин вимагав порядку та тиші. Коли важкі дубові двері зачинилися за нами, безіменний старійшина видихнув:
– Розповідайте все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно