Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

Мені не хотілося аби Влад чи хто-небудь інший знав про Ярослава. Точніше, про те, що я і він знайомі. Як і про те, що ми застрягли в ліфті й стільки часу провели на одинці. Лише він та я.

Я не хотіла ділитися подробицями нашого з ним знайомства, як й не бажала знайомити Орлова з моєю божевільною сімейкою. Та це обов’язково трапиться, якщо Ярослав прийме пропозицію Ельвіри. Бо вона, диявол з плоті та крові, не втратить ще одну можливість поглузувати з мене й виставити дурепою. Вона це вміє, як ніхто інший.

— Погоджуйтесь, Ярославе, — Наполягала мегера, — Я вмію бути вдячною. — Останні слова прозвучали настільки двозначно, що у мене мало очі не повилітали з орбіт.

Вона це серйозно? Відьма!

— Вибачте, Ельвіро, — Ярослав відірвав її пальці й визволив свою руку з полону, — Але я змушений відмовитись, — Посмішка згасла на обличчі мачухи, — У мене тут ділова зустріч. І не в моїх принципах кидати одного клієнта заради іншого.

Мені захотілося стрибнути до Ярослава в обійми й розцілувати його. Так майстерно та ввічливо, він зумів зіпсувати плани мегери. Так тобі, відьмо! Розчарування читалося на її обличчі, хоч вона намагалася не показувати цього.

Подумки, я святкувала перемогу.

— Тоді, я запрошую вас до нас на ділову вечерю, — кокетливо мовила Ельвіра.

Трясця його матері!

У мене мало земля не втекла з-під ніг від почутого.

— Впевнена, ми вас не розчаруємо. Наш кухар готує страви не гірші, аніж в цьому ресторані.

Я відчувала наближення катастрофи й нічого не могла з цим зробити. Протидіяти Ельвірі було важко. Та й заборонити кому-небудь спілкуватися з нею, я не могла.

«Пожалій бідолаху, попередь про небезпеку!» — кричала свідомість, змушуючи до дій та я лише сильніше прикусила губу.

Хто я така аби втручатися в його життя? Правильно, ніхто.

Ярослав вже давно не маленький й сам розбереться з ким варто заводити знайомства, а з ким ні. Тим паче, що такий клієнт, як Ельвіра принесе чимало коштів його фірмі. Вона любить робити усе з розмахом й новий проєкт, напевно, буде не менш грандіозним, аніж попередні два.

«А може це шанс познайомитися з ним ближче?»

Я змусила себе видавити скромну посмішку мачусі, коли вона повернулась до мене, нарешті згадавши й про мою присутність.

— Челсі, люба, — мене мало не паралізувало від цих слів, — Ти можеш пояснити Ярославові, як дістатися до нас? — Я двічі кліпнула, не вірячи ані своїм очам, ані вухам. Мегера про щось мене просить?

— Я? — Мені забракло повітря.

— Так, люба.

Щось тут не чисто. Я впевнена!

— Взагалі-то... — Мій погляд блукав, шукаючи в просторі щось, що можна було б використати, як якір й не потонути в безодні божевільної ситуації, — Можу, звичайно, — на видиху, сказала я.

Я могла б відмовитись й придумати мільйон причин, та правда була такою — я цього хотіла: поспілкуватися з Ярославом й мати можливість попередити його про Ельвіру. Й можливо, тільки можливо, відмовити його від співпраці з нею.

«І як ти збираєшся пояснити йому?» — Я не знала як, але збиралась щось вигадати.

— От і чудово! — Ельвіра задоволено плеснула в долоні, наче мала дитина, котра отримала бажану іграшку, — З нетерпінням чекатиму зустрічі, Ярославе.

Мачуха потягнулася до Орлова й поцілувала його в щоку, залишивши липкий слід від своєї червоної помади на його шкірі.

— До зустрічі, — Ельвіра махнула рукою мені, запрошуючи слідувати за нею, — Поквапся, Челсі, всі уже зачекались нас.

«А як же! Зачекались!Хвилюються, що пропустять спектакль? Негідники!»

— Зараз прийду, — буркнула під ніс, стискаючи кулаки. Так хотілося вчепитися в горлянку стерво мачухи пальцями й...

«Як же мене бісить ця мегера!»

Ярослав дістав з кишені піджака хустинку й намагався витерти нею щоку, розмазуючи рештки помади.

— Давай допоможу, — я ступила крок назустріч, забрала хустинку й плавними рухами спробувала стерти червоні сліди.

— Не сказав би, що Ельвіра твоя мати. Чи ти більше на батька схожа?

Ніхто не схожий на мегеру. Вона єдина у своєму роді та лицемірстві.

— Ельвіра — моя мачуха, — «На жаль».

— Зрозуміло.

Тиша повисла між нами. Всесвіт завмер навколо й у мене з’явилося відчуття дежавю. Закритий вузький простір, я, Ярослав і його бездонні чорні вири. Вони заворожували, вабили й тягнули за собою у невідомість.

Стало важкувато дихати, вдихаючи розпечене, наче вугілля, повітря. І з кожним вдихом і видихом ставало лише гірше. Ярослав дивився на мене не відводячи погляду, змушуючи тремтіти кожну клітинку тіла. І це було схоже на суцільне божевілля.

Емоції заволоділи мною, підштовхуючи до шалених дій.

— Вибач, мені треба йти, — з придихом мовила я, відводячи погляд.

«Тікай! Тікай!» — кричав мозок, а серце тихесенько мліло від аромату його парфумів.

 

Примітка:

1. Котовиді, або котоподібні (Felimorpha, або Feloidei, Feliformia) — надродинний таксон ссавців, підряд зі складу ряду хижих (Carnivora, seu Caniformes).

2. В'язниця Алькатрас (Федеральний пенітенціарний центр Алькатрасу або Пенітенціарна установа США, острів Алькатрас) неофіційно відома як «Скеля» (англ. The Rock)[1] була федеральною в'язницею на острові Алькатрас, що в 1,25 км від узбережжя Сан-Франциско у штаті Каліфорнія, США.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно