Тонке Драгт - Лист до короля

Година вартування минула непомітно, бо Ристри-дин розповідав Тіурі багато чого про лицаря Едві-нема.

Хлопець уважно слухав. Згодом він не раз згадував той вечір, кімнату в мерехтливому вогнику свічки, темряву за відчиненими дверима, плескіт річки і тихий голос лицаря Ристридина. Водночас Тіурі уявляв лицаря Едвінема не вмираючим, зраненим, яким бачив його в лісі, а войовничим: він гордо мчав на своєму коні, і сонячне світло відбивалося на його Білому Щиті.

3. Що розповів Ристридин про Чорного Лицаря з Білим Щитом

Лицар Ристридин розповідав про свого друга, Ед-вінема Форестеррського. Про життя, сповнене пригод і звитяг, фінал якого Тіурі був уже відомий. Але тепер юнак почув більше про останню пригоду Едвінема, хоча розповідь Ристридина й була неповною. Про лист королю Унавену не згадувалося, хоча саме він став причиною останньої подорожі й загибелі лицаря Едвінема.

Ось що розповів Ристридин:

— Цієї весни я гостював у брата, у замку Ристридин на Сірій річці. Бенду та Едвінем теж обіцяли приїхати, і втрьох ми збиралися до Дикого лісу, де раніше ніколи не були. Одного дня приїхали гінці й повідомили, що до нас наближаються лицарі Унавена. Я виїхав їм назустріч. Їх було небагато, але ця маленька процесія була напрочуд гарна. Усі лицарі були у повному спорядженні з відзнаками, у білих обладунках, з білими щитами і в семибарвних плащах. Попереду їхав лицар Едвінем Форестеррський, володар чудового маєтку в королівстві Унавена, що став мандрівним лицарем, так само, як і я. А за ним — інші славетні лицарі: Ан-домар з Інґевелла, Арґорат з Ферредове та Марсіан і Даровін. Усі вони належали до посольства короля Уна-вена і прямували до Евіллану. На прохання Едвінема вони проїжджали нашою країною: він хотів попередити мене, що вперше не зможе взяти участь у нашому поході, бо має важливе доручення від короля. Ти вже знаєш, що правитель Евіллану надіслав своєму батькові й братові листи, у яких висловлював намір укласти мир, тому король Унавен і відправив кращих своїх лицарів до Евіллану.

Лише одну добу гостювали лицарі в замку мого брата. Вони були радісні і сповнені надій. усі, крім одного. Лицар Едвінем був мовчазним.

Вдень ми стояли з ним на найвищій вежі і дивилися на рівнини Евіллану, що за Сірою річкою. Тоді я запитав у нього, чому він не радіє. Спершу він не хотів відповідати, а потім, зітхнувши, сказав:

«Не знаю! Усі щасливі та сподіваються на мир з Евілланом, але моє серце сповнене важких передчуттів. Іноді я сам гніваюся на себе, чи не занадто недовірливим та підозрілим став. Ніколи не почувався так, навіть у хвилини небезпеки».

Я намагався заспокоїти його: мовляв, насправді причин для остраху немає, але він відказав:

«Я знаю це так само добре, як і ти, Ристридине! І все одно не можу позбутися лихих передчуттів. — Потім подивився на захід і сказав: — Далеко звідси, край лісу, на морському узбережжі, стоїть мій замок Форестерре. Я люблю його і, коли мандрував далекими світами, моє серце раділо від думки про повернення додому, але тепер я лише сумую, згадуючи про нього, і розумію, що свій замок більше ніколи не побачу».

Я спитав: може, він непокоїться, передчуваючи зраду?

«Річ не в тім, Ристридине, — мовив він. — Правитель Евіллану — мій давній ворог. Я бився проти багатьох його лицарів, і жоден не зміг перемогти мене, але ніхто з них не поводився не по-лицарськи стосовно мене. Тому я не думаю про зраду. Проте, зізнаюся лише тобі, — я не вірю, що правитель Евіллану насправді бажає миру. Я добре його знаю, він — підступна людина».

«Він міг змінитися», — заперечив я.

«Дай Боже. Сподіваюся, дуже сподіваюся на це, Ри-стридине! Можливо, я позбудуся своєї тривоги, щойно побачу його. Правитель Евіллану такий чарівливий і такий схожий на свого брата кронпринца, що коли його зустрічаєш, то неможливо повірити в його лукавство. Саме тому він такий небезпечний. — Едвінем похитав головою і з усмішкою сказав: — Не говоритимемо більше про це, Ристридине! Не хвилюйся за мене, я поїду, куди мушу. І ти роби, що збирався. Їдь до Дикого лісу. Це добрий намір, бо там ще ніхто не бував, а ти повинен добре знати свою країну».

Вранці він та інші лицарі попрощались і рушили до Евіллану. Зброєносець Едвінема Вокія лишився в замку Ристридин, хоча переконати його було не так легко. Дорога попереду була б важкою для вже немолодої людини, яка ще й почувалася зле. А вже на зворотному шляху він мав приєднатися до лицарів.

Варто було їм покинути замок, як тривога Едвінема передалася мені. Тому я не поїхав до Дикого лісу, а вирішив дочекатися їхнього повернення. Прибув Бенду й теж залишився в замку, бо не хотів їхати без мене. Ми переправилися через Сіру річку до Евіллану, проте нічого особливого не почули. Там теж ширилися чутки про укладення миру, але ми дізналися також, що й чисельність війська значно зросла і кордон королівства Унавена ретельно охороняється.

Наближалося літо. Настав час збиратися до Даго-натбурга з нагоди великого святкування Дня літнього сонцевороту, що відбувалося раз на чотири роки і припадало саме на це літо. Тож до Дикого лісу ми вже не встигали.

Саме тоді і прийшов день, коли я востаннє бачив лицаря Едвінема. Це був незвичайний день: світило сонце й водночас ішов дощ; старий Вокія неспокійно сновигав замком туди-сюди, буркотів, що бачив поганий сон, та жалкував, що не поїхав зі своїм сеньйором. Сонце було вже на заході, коли до брами замку Ристри-дин постукав незнайомий лицар. Він хотів поговорити зі мною, але своє ім’я назвати відмовлявся. Вартовому здалося, що цей лицар прибув з Евіллану. Я вийшов назустріч незнайомцю в супроводі Вокії, впевненого, що цей візит стосується його сеньйора. Там стояв лицар у чорних обладунках, з чорним щитом, і кінь його був чорний як ніч. Я впізнав би того лицаря, навіть якби не бачив чорного коня, хоча він не піднімав за-борола й робив вигляд, що не знає мене. Я провів його в дім, не називаючи імені; тільки трохи згодом, коли залишилися сам-на-сам, ми змогли щиро привітатися.

«Що трапилося, Едвінеме? — спитав я. Чому ти один і в чорному, немов лицар Евіллану?»

«Тільки так і можна було вибратися з цієї країни, — відповів він. — Я ненавиджу ці чорні обладунки, але