Тонке Драгт - Лист до короля

Він не міг або не хотів говорити про те, що сталося; його приїзд треба було тримати в таємниці. Я зрозумів лише, що він з якоїсь причини втік і дуже поспішає. І не заїхав би, коли б його кінь, та й він сам не потребували відпочинку. За декілька годин він мав покинути нас і поспішати Третьою Великою Дорогою до своєї країни. Дізнавшись від мене, що на кордоні тепер більше війська, він відмовився від свого задуму.

«Вони охоронятимуть кордон, — сказав він. — Південна частина королівства Унавена — під його владою. Форготський ліс є безпечним, але війська Евіллану переховуються в Південних Вітряних горах, і, напевно, їх тепер більше, аніж кілька місяців тому. Краще зробити так: я поїду до країни Унавена в об’їзд, спершу дорогою на північ, а далі Першою Великою».

Я спитав, чи можу чимось допомогти, але він заперечно похитав головою:

«Ця справа стосується лише мого короля і моєї країни. Можливо, з часом усе зміниться, — він усміхнувся й продовжив: — Певно, це найдивовижніша з усіх моїх пригод! Я їду таємно, перевдягнений у все чорне, немов слуга ночі, мчу стрімголов, неначе смерть женеться по п’ятах. Можливо, це моє найважливіше доручення в житті. Дай Боже, щоб я його виконав!»

Більше він не сказав ані слова і невдовзі поїхав, але не сам: старий зброєносець супроводжував його.

Я залишився з неспокоєм та сумнівами. Наступного дня кавалькада одягнених у червоне вершників перетнула річку й рушила на північ. Ми з братом виїхали їм назустріч і спитали, що вони роблять у королівстві Да-гоната. Ті відповідали, що від імені правителя мають засвідчити пошану королю Дагонату з нагоди святкування Дня літнього сонцевороту. Нам нічого не лишалося, як пропустити їх; зрештою, стосунки між нашою країною та Евілланом останнім часом були мирними. Повернувшись до замку, ми з братом та Бенду все обміркували. Я знав, чого хотів: слідувати за Червоними Вершниками і не спускати з них очей. Бенду зголосився піти зі мною, а брат Артурин лишався в замку Ристридин охороняти кордон. Того ж дня ми з Бенду швидко зібралися й поїхали.

Дорогою ми дізналися, що до Червоних Вершників приєднався невідомий лицар у чорних обладунках з червоним щитом.

О, ця подорож на північ — полювання на дичину! Ми переслідували Червоних Вершників, а вони — і ми боялися, що це так — графа Форестерре.

В одному селі на березі Зеленої річки до нас дійшли чутки, що відбувся поєдинок між двома лицарями у чорному (один був з червоним, другий — з білим щитом) і що в поєдинку постраждали обидва. Щит Едві-нема був чорним, отже він змінив його. Лицар з Білим Щитом переміг суперника, залишивши його живим. Але потім прибула банда Червоних Вершників, яка влаштувала в лісі лови на переможця, а потім усі зникли хтозна куди. Старий, що був з лицарем-перемож-цем, повернувся і щодуху помчав у напрямку столиці.

Дізнавшись про все це, наше товариство розділилося. Бенду поїхав до Дагонатбурга, а я — до лісу. Та жодних слідів вершників або Чорного Лицаря я не знайшов і повернув до міста. Я приїхав туди якраз після урочистої посвяти молодих лицарів. Звісно, там тільки й розмов було, що про юнака, який покинув церкву. Та на той момент це видалося мені не вартим уваги. Едвінем та Червоні Вершники не йшли мені з голови. Я знову зустрів Бенду, який так і не знайшов старо-го зброєносця. Я дізнався, що тільки деякі з Червоних Вершників навідувалися до короля Дагоната і що Чорного Лицаря в Дагонатбурзі ніколи не було. Король негайно дав нам дозвіл на розшук. Лицар Евейн, щойно опинившись у місті, приєднався до нас разом з Ар-ватом, племінником Бенду.

Та шукати лицаря Едвінема було намарно... Того ж дня ми дізналися, що Чорного Лицаря з Білим Щитом знайшли вбитим у лісі, поблизу трактиру «Айкарва-ра», де він ненадовго зупинявся.

Він, один з найхоробріших лицарів Унавена, один з найшляхетніших та найвірніших паладинів, він, Непереможний, був убитий не в чесному поєдинку, а через підступну зраду. Його передчуття справдилися: він більше ніколи не побачить своєї країни і свого улюбленого замку Форестерре-на-Морі...

Це і ще багато чого розповів лицар Ристридин тієї ночі, коли вони з Тіурі стояли на варті, охороняючи спокій інших. Ніщо не порушувало тиші ані всередині, ані зовні трактиру; ніхто не заважав їм.

4. Червоні Вершники

Тіурі знову їхав поміж Сірих Лицарів уздовж Блакитної річки. Тільки наздоганяли вони не Червоних Вершників, а лицаря Едвінема з Білим Щитом. Тіурі бачив, як той мчить далеко попереду, на Ардан-вені, але ніяк не міг його наздогнати, і це страшенно засмучувало юнака.

— Він занадто далеко від нас, — зауважив лицар, що їхав поруч; хлопцеві здалося, що то лицар Ристридин, але помітив, що на його місці виявився володар Місте-рината.

— Ристридин поїхав до Дикого лісу, — констатував той, — йому не можна було їхати далі.

Раптом Тіурі побачив, що край дороги стоїть, криво посміхаючись, Леор з кинджалом у руці. Хлопець здригнувся і тут-таки почув голос Бенду:

— Он вони, Червоні Вершники! Вони атакують! Це твоя провина, Тіурі, ти принадив їх сюди, вони напали на нас через тебе!

Бенду під’їхав збоку і почав його сердито трясти.

Тіурі прокинувся. Зброєносець Ристридина стояв, нахилившись, розбуркуючи його.

— Не лякайся! — усміхався він. — Нічого не трапилося, просто час прокидатися.

— Що?! — ще не втямивши, що сталося, спросонку запитав Тіурі. Він сів, протираючи очі, намагаючись усвідомити, що то був лише сон.

Учора ввечері вони з Ристридином так засиділися, що й не помітили, що пісочний годинник уже давно вказував на те, що час їхнього вартування завершився. Нарешті діставшись ліжка, Тіурі одразу заснув. Але наразі почувався так, неначе всю ніч провів у сідлі.

Юнак підвівся. Зброєносці Ристридина та Бенду, з якими він ділив кімнату, були вже майже готові. Надворі ледь розвиднілось і було прохолодно.

Хлопець зібрався і зійшов донизу. Сірі Лицарі вже сиділи в обідній кімнаті; Ристридин та Бенду розмовляли з блідим, сердитим на виду Леором.

— Тож вони не сказали, коли повернуться? — почув Тіурі слова Бенду.

— Ні, шляхетний лицарю, — відповів Леор. — Нічого такого не казали. А може, вони й узагалі ніколи не приїдуть! Коли довідаються, що ви тут були.

— А як же вони про це довідаються? —