Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

обов’язки мусять контактувати з усіма сторонами й відповідно з кожною конфліктувати. Лікарів же іноді викликають просто з дому для надання невідкладної допомоги пораненим. Урятувавши чиїсь життя, самі лікарі, наче відомий мавр, який зробив свою справу, позбуваються життя власного і додому більше ніколи не приходять.

Мова відразу реаґує на всі ці жахні реалії новими евфемізмами. До прикладу, цілком фатального сенсу набуває дієслово «забрати». Коли в певному колі напівпошепки говориться, що «вночі прийшли такі-то і забрали Такого-то або Таку-то», це ледь не стовідсотково означає страту. Додаткової мутності ситуація набуває через те, що майже ніколи не відомо, хто саме були «такі-то, котрі прийшли і забрали»: фактично всі сторони при виконанні своєї кривавої роботи маскуються під інших і видають себе за власних ворогів. І якщо азербайджанців або киргизів ще якось можна відрізнити від мадярів, то польськомовних шуцаків уже ніяк не відрізниш від бойовиків Армії Крайової. Тим більше — якщо українські повстанці одягнуть мундири українських поліцистів, яких вони ж і розстріляли.

Взаємні поборювання та зради стають такою ж нормою повсякдення, що й екзекуції. Закон взаємного винищування означує ті роки як час найсудомнішої боротьби за виживання, а отже, час безкінечного місива над розстрільними ямами, взаємного розштовхування ліктями, час компроматів, незліченних доносів, клятвопорушень і зрад.

Час завербованих, розвербованих і перевербованих таємних колаборантів.

Час подвійних, потрійних (і більше) аґентів.

Одним із таких став урешті «Сансара», про якого ця історія. Але він з’явиться ще не тут, а трохи пізніше.

6

Німецькі окупанти як найпотужніша зі сторін, офіційно наділена владою, справу свого нового порядку відверто провалили. Причина цього передусім у тих внутрішніх чварах, які роздирали не тільки верхівку, але й усі нижчі рівні Третього Райху. Тому поведінка нацистів у ситуації перманентного багатостороннього протистояння всіх з усіма виразно амбівалентна. І звідси безпорадна. Й через це дедалі запекліша в репресіях.

З одного боку, нацисти як влада мали, здавалося б, об’єктивну потребу стабільності та спокою, тим більше в реґіоні з настільки одностайними та стійкими антисовітськими настроями, в рази підсиленими звалищами понівечених трупів, що їх совіти, немов на добру згадку про себе, ефектно покинули перед відступом.

З іншого ж — якраз вони, німаки, й показали себе найбільшими провокаторами і розпалювачами всіх локальних воєн, передусім українсько-польських. Саме вони насилали українську поліцію, а згодом і дивізійників винищувати громади, в яких виразно переважало польське населення. Там же, де переважало українське, за їхнім наказом орудували польські шуцаки, ліквідуючи «банди Бандери» цілими родинами і поселеннями.

Ще з іншого боку, загравшись у своє специфічне «розділяй та владарюй», нацистська влада й незчулась, як стала інструментом, використовуваним фактично кожною зі сторін для винищування іншої. Всі вбивали всіх, але не завжди в безпосередньому смертельному зіткненні. Іноді вистачало здати ворога німцям, а ті вже якнайкраще виконували свою катувально-розстрільну справу. При цьому зрада зовсім не вважалася зрадою, а виконанням патріотичного чину. Приклад із польською пасією друга «Джема», яка передала ґестапо список нещасних підлітків-конспіраторів, є лише маленьким епізодом у безкінечно довгій ланцюговій реакції взаємних підставлянь і поборювань чужими руками. Тому в цьому сенсі колаборантами і зрадниками були знову ж таки фактично всі.

Українське підпілля своєю чергою ніяк не могло остаточно визначитися зі ставленням до окупантів і на час описуваних тут подій доволі відчутно в ньому заплуталося. Ніхто вже, здається, не вірив у визвольні наміри Третього Райху. Деякі проте сподівалися, що систематичні поразки на Східному фронті таки змусять Німеччину схаменутись і леґалізувати українську державу, взявши її нарешті в союзники проти ворога номер один — совітів. На чому базувалися такі очікування — на підлості чи наївності деяких особливо пронімецьких очільників Організації, — сьогодні сказати важко. Створення в липні 1943 року дивізії «Галичина», хоч як того б хотілося колаборантам з українського керівництва, не означало нічого більшого, крім залучення до бойових дій свіжого гарматного м’яса. В усьому іншому німаки демонстративно не залишали жодних сумнівів у тому, що українці для них не союзники й ніколи такими не стануть. Ви не угорці, не румуни й тим більше не італійці, ви навіть не хорвати, ви ніхто — наче стверджували нацисти. І в цьому вони були цілком послідовні. Ще на самому початку окупації України до всіх низових ланок поліції безпеки (Sipo) та СД з Берліна було розіслано наказ, в якому недвозначно стверджувалося, що «рух Бандери готує повстання», а всіх його активістів «слід негайно арештувати і після ґрунтовного допиту таємно знищити».

Протягом двох років, що минули між появою цього наказу й описуваними тут подіями, вся його таємність тисячі разів ставала явною. Наприклад, вона кричала з усіх стін і стовпів міста С. червоними афішами. «Люди називали їх червоними, — свідчить Яшан, — тому що вони були друковані завжди на червоному, кривавої барви, папері». Це були списки українських в’язнів, нахапаних тут і там без розбору, переважно під час облав. Списки зазвичай складалися з двадцяти імен. Перші десять належали щойно розстріляним. Другу десятку натомість мали б негайно розстріляти, якби підпілля знову вчинило хоч якусь диверсію протягом наступних трьох місяців. Підпільників це не стримувало, а, схоже, навіть надихало — і з пізньої осені 1943 року червоних афіш робилося чимраз більше; місто ставало всуціль червоним, аж ним почав циркулювати важкуватий жарт про те, ніби у друкарні от-от вичерпається останній рулон червоного паперу.

Невідомо однак, скількох іще українців — свідомих, несвідомих, цивільних, уніформованих, поліцистів, підпільників, лісників, старост, позапартійних лікарів, інженерів, учителів, героїв, боягузів — мали би показово арештувати, взяти в заручники, закатувати і закатрупити окупанти, скільки ще червоних афіш надрукувати й розклеїти, щоб урешті стало зрозуміло: Третій Райх — не захисник, не протектор, не партнер, не опікун, не старший великий брат, а пряма протилежність усьому переліченому. (Друг «Сансара», про якого ця історія, на відміну від багатьох керівників Організації, зрозумів це давно, ще на початку злих часів — щойно долетіли перші вісті про погроми євреїв і розстріл професорів у Львові. Але «Сансара» своїми думками на рішення Організації не впливав.)

Осінь 1943 року — час остаточного, повсюдного і вже не приховуваного переходу німецької окупаційної влади до придушення будь-яких проявів української самостійності. Коли 28 листопада в гірському селищі В. було знову розстріляно десятьох «українських бандитів», то їхні тіла ґестапівці завалили верствою тіл інших — як свідчить Яшан, «правдоподібно жидівських». Наставала пора спільних ям, які вміщували всіх.

І це навіть не метафора.

7

Розстріл у гірському селищі В. був продовженням цілого ряду німецьких каральних заходів і зокрема